Кожна палата формує два види комісій – постійні та спеціальні. Нині палата представників має 18 спеціальних комісій. 12 із них більше або менше безпосередньо пов'язані з роботою відповідних міністерств. У палаті радників 16 постійних комісій. Спеціальні комітети мають право вносити власні законопроекти з питань своєї компетенції, контролювати "свої" міністерства. Комісії формуються за партійною ознакою пропорційно представництву політичних партій у парламенті. При цьому кожен депутат повинен бути членом не менше 1–2 комісій. Голови обираються самими членами з депутатів партії, що має найбільше представництво.

Сьогодні в Японії, як і в інших розвинутих державах, парламентські комісії є основним місцем підготовки і розгляду переважної більшості законопроектів.

Кабінет міністрів

Так само, як і в інших буржуазних країнах, в Японії уряд називається Кабінетом міністрів. До нього входять прем'єр-міністр, 12 міністрів, що очолюють відповідні міністерства і 8 державних міністрів (міністрів без портфеля, що є, головним чином, радниками прем'єр-міністра, їм можуть доручатися й інші функції). За Конституцією не менш як 50 % міністрів повинні бути членами парламенту. Фактично до складу Кабінету дуже рідко включаються особи, що не є депутатами.

Уряд формується парламентом. Спочатку зі своїх членів палати обирають прем'єр-міністра. Це обрання має передувати всім іншим справам парламенту. У разі виникнення розбіжностей між палатами щодо кандидатури прем'єр-міністра або якщо палата радників протягом 10 днів не ухвалила рішення про висунення, рішення нижньої палати вважається рішенням парламенту. Обраний кандидат призначається імператором на посаду прем'єр-міністра, за його вказівкою імператор призначає інших міністрів.

Кабінет, відповідно до Конституції, здійснює виконавчу владу. Разом з іншими загальними функціями управління Кабінет наділений повноваженнями щодо виконання законів і ведення державних справ, керівництва зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, керівництва цивільною службою, складання бюджету і внесення його на розгляд парламенту, видання урядових указів.

Кабінет здійснює свої функції на основі звичаю: процедура засідань і прийняття рішень не регулюється писаними нормами прав а. Обговорення питань і підготовка рішень відбуваються в умовах секретності, рішення приймаються Кабінетом шляхом одноголосності, а не голосуванням. Прийняття рішень консенсусом багато в чому сприяє більш зваженому і продуманому підходу, вимагає ретельнішої підготовки і узгодження проектів документів.

Прем'єр-міністр як глава Кабінету має право призначати і зміщувати міністрів, має можливість підтримувати єдність у Кабінеті, спрямовувати і контролювати його діяльність. Усі законопроекти, бюджет та інші питання подаються через нього від імені Кабінету до парламенту. При цьому глава японського Кабінету може суміщувати пост прем'єр-міністра і глави якого-небудь міністерства. Залежно від того, скільки постів одночасно займає прем'єр, він або підписує закони й укази одноособово як відповідний міністр, або після відповідного міністра як прем'єр-міністр, тобто контрасигнує підпис міністра. Він також регулює вирішення розбіжностей між членами Кабінету.

Кожне міністерство очолюють міністр і два заступники – парламентський (є членом парламенту і йде у відставку разом із міністром) і адміністративний. Останній є представником вищого чиновництва і зберігає свій пост, незважаючи на часті зміни міністрів, саме він зберігає спадкоємність політики і керівництва. Внутрішня організація міністерств включає бюро, що складаються із секцій. При найважливіших міністерствах створюються адміністративні, а також консультативні комісії, які відіграють важливу роль, обмежуючи всевладдя чиновницького апарату.

Японські міністри, як правило, не є фахівцями і тому повністю залежать від компетентності своїх підлеглих. Відповідно до поправки, прийнятої у 1974 р. до закону про Кабінет міністрів, міністр може очолювати більше одного міністерства або іншого відомства, що робить ротацію міністрів природнішою і менш хворобливою для конкретного міністра. Реальним керівником апарату міністерства є адміністративний заступник міністра – професійний урядовець зі спеціальною освітою. Міністр – це перш за все представник правлячої партії, який у своїй діяльності керується найчастіше партійними інтересами, тісно пов'язаний з однією з парламентських фракцій і вимушений багато часу приділяти не справам міністерства, а вирішенню партійних питань. Часта змінюваність не дає можливості міністрам детально вникнути у справи міністерства. Діяльність міністра може бути піддана перевірці лише з боку прем'єр-міністра, але таке втручання – відступ від загальноприйнятих норм. Будучи депутатом, міністр не повинен забувати своїх виборців.

Міністри несуть колективну відповідальність. Тому в разі відставки прем'єр-міністра або вакансії поста прем'єр-міністра вони повинні піти у відставку. У разі висловлення урядові вотуму недовір'я або ухвалення резолюції осуду прем'єр-міністр ухвалює рішення про відставку уряду або протягом 10 днів розпускає палату представників.

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.

3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.

6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.

7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.

8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.

9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.

10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.

11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.