В. Є. Чиркін пише, що "місцеве самоврядування... це недержавна влада. Обрані громадянами ради, комітети, а також обрані громадянами або радами мери міст і громад — це органи населення певних адміністративно-територіальних одиниць, а не держави (державно організованого суспільства) даної країни в цілому". В іншій своїй роботі В.Є. Чиркін ще більш категоричний: державна влада та місцеве самоврядування — це різні рівні здійснення публічної влади народу. Місцеве самоврядування — це публічна влада територіального колективу, об'єднання громадян (а іноді й негромадян, які постійно проживають та сплачують податки) на певній території, влада народу даної території, в її межах та з питань, визначених державою, її правовими актами4. Поділ указаних видів публічної влади, еволюціонує у своїй категоричності даний автор, свідчить про те, що державна влада — це влада, яка представляє спільні інтереси всього суспільства, а влада місцевого самоврядування — місцевої спільноти (територіального колективу).

Стверджуючи, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування — різні форми реалізації влади народу, О. О. Кутафін вважає, що місцеве самоврядування — це спосіб не тільки децентралізації управління, а й організації та здійснення влади на місцях, він забезпечує самостійне вирішення громадянами питань місцевого життя, організаційне уособлення управління місцевими справами в системі управління суспільством і державою.

Колектив авторів курсу лекцій з муніципального права стверджує: місцеве самоврядування — це особливий, специфічний рівень влади у державі. На їхню думку, народ здійснює свою владу через державні органи (державна влада) та органи місцевого самоврядування (муніципальна влада)... Одна з особливостей муніципальної влади полягає в тому, що саме на місцевому, муніципальному рівні право громадян брати участь в управлінні може бути здійснено більш ефективно... Місцеве самоврядування, вважають дані вчені, реалізується в рамках муніципальної діяльності — специфічної управлінської діяльності з вирішення питань місцевого значення або виконання окремих державних повноважень.

Інший російський вчений В. Я. Любашиц стверджує, що органи, які здійснюють державну владу, є структурними одиницями державного апарату, державними органами. Тому влада народу, яка здійснюється ними має форму державної влади. Органи місцевого самоврядування не є складовою частиною державного механізму, не входять до системи органів державної влади та тому являють собою самостійну форму реалізації народом своєї влади.

Т. М. Бялкіна, хоча й веде мову про місцеве самоврядування як елемент державного устрою, вважає, що воно являє собою самостійний рівень здійснення публічної влади у державі, оскільки і державна влада і муніципальна влада є різновидами публічної влади, які мають своїм джерелом народ.

Професор Індіанського університету (США) В. Остром у своїх дослідженнях виходить з того, що побудова демократичного суспільства повинна спиратися на "концепцію громади ("миру"), яка існує мирно та в добробуті, заснована на передумові творчого характеру людського інтелекту". Реальна альтернатива державної автократії, на думку цього автора, — створення таких систем правління, які засновані на принципах самоврядування. Майбутнє демократії, таким чином, залежить від того, наскільки кожний з нас зможе навчитися користуватися наукою та мистецтвом асоціацій, заснованих на взаємодопомозі та договірних механізмах взаємовідносин.

Розглядаючи місцеве самоврядування як одну з форм організації публічної влади в адміністративно-територіальних одиницях держави (поряд з місцевими органами державної влади), російські вчені Е. П. Григоніс та В. П. Григоніс доводять, що здійснення публічної влади органами місцевого самоврядування пов'язане з таким принципом правової держави, як вільне й автономне функціонування громадянського суспільства.

Характеризуючи місцеве самоврядування як багатоаспектне явище, яке одночасно має якості соціального і політичного, публічно-правового та приватноправового, В. В. Кравченко стверджує, що місцеве самоврядування — це публічна влада з усіма її атрибутами й одночасно інститут громадянського суспільства, форма самодіяльності населення, вияв його здатності управляти власними справами автономно від держави. В іншій своїй роботі цей автор констатує, що місцеве самоврядування — публічна влада територіальної громади, тобто жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища і міста, вона носить локально-просторовий характер, здійснюється в інтересах територіальної громади і функціонує лише в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць, у той час, як державна влада — це влада всього народу, вона поширюється на всю державну територію.

Інша група авторів дотримується діаметрально протилежної точки зору, вважаючи, що муніципальна влада (влада місцевого самоврядування) — це різновид державної влади. Так, Г. М. Че-ботарьов пише, що "влада органів місцевого самоврядування за своєю природою і не може бути іншою, ніж владою державною". На думку К. Ф. Шеремета, місцеве самоврядування — це децентралізоване, дійсно державне управління. В. В. Куликов категорично стверджує, що органи місцевого самоврядування є складовою частиною системи державного управління.

Теза щодо похідного від державної влади характеру місцевого самоврядування обстоюється і сучасним шведським ученим С. Монтіном, який підкреслює, що з погляду конституції та загальної ієрархії політичних інститутів муніципалітети виступають частиною державної адміністрації, а місцеве самоврядування наділяється компетенцією парламентом і в силу цього здійснює в остаточному підсумку "делеговану державну владу".

В.М.Шаповал наголошує, що природа місцевого самоврядування випливає з природи більш широкого явища — державного владарювання. Різновидом останнього, на його думку, є державне управління. Місцеве самоврядування, констатує В. М. Шаповал, за своею природою є децентралізованою формою державного управління.

На думку В. І. Борденюка, існування влади територіальної громади (муніципальної) як різновиду публічної влади, джерелом якої є народ, заперечується тим, що він (як, зрештою, й будь-яка інша спільнота людей) може бути джерелом лише однієї влади, а не двох: однієї — для органів державної влади, а другої — для органів місцевого самоврядування. Тому, вважає даний автор, влада органів місцевого самоврядування є похідною від державної влади, а не від вигаданої муніципальної влади... Це, продовжує В. І. Борденюк, не виключає існування влади, джерелом якої є територіальна громада. Адже влада притаманна кожному колективу людей, у тому числі й територіальній громаді. Проте, констатує він, у даному разі влада останньої на відміну від влади об'єднань громадян трансформується, по суті, в державну.

Третя група вчених займає компромісну позицію: ними визнається подвійна природа влади місцевого самоврядування. У результаті аналізу природи місцевої влади дані автори роблять висновок про те, що в ній одночасно поєднуються два начала: громадське та державне. Так, М. П. Орзіх вважає, що саме синтез громадської та державної теорій самоврядування надасть конституційну можливість "входити в правові ворота", а не "трощити муніципальні огорожі", які небезуспішно споруджені на місцях під впливом "революційної психології і суверенного бешкетування місцевих рад". На думку прихильників даної точки зору, синтез державного та громадського у самоврядуванні — дуже важливий для суспільства. Завдяки єдності цих двох засад вирішуються найважливіші громадсько-державні завдання:

виключається роздвоєння влади, яке веде до політичної нестабільності й послаблення держави та інститутів, що складають її;

з'являються можливості для більшої частини людей брати участь в управлінні справами суспільства та держави, що підвищує культурно-правовий рівень громадян і виховує в них відчуття поваги до законів;

ліквідується розрив між суспільством і державою;

досягається єдина мета — збереження та зміцнення суспільства і держави за наявності демократичних інститутів;

держава більшою мірою входить у курс місцевих справ і приймає відповідні рішення, сутність яких узгоджується з інтересами людей;

породжується спільний інтерес для громадян і державних органів, сутність якого полягає в будівництві життя, гідного кожної людини та суспільства в цілому;

управління суспільством на основі узгоджених дій перетворюється на єдиний процес творення.

Проте реалізація цих програмних положень можлива лише в соціально орієнтованій державі, яка створює мотивацію та стимули для розвитку ініціативи людей.

Вітаючи можливість існування дискусії з цього питання, автор цього розділу підручника вважає, що із трьох означених позицій найбільш прогресивною є та, що розглядає місцеве самоврядування як недержавну за своєю природою, самостійну форму здійснення народом своєї влади — публічну владу територіальної громади1. Нам бачиться місцеве самоврядування як система організації діяльності місцевих жителів на відповідній території, що являє собою сукупність різноманітних органів та інститутів. Ця сукупність функціонує як єдиний цілісний механізм, центральною (провідною) ланкою якого є територіальна громада.

На нашу думку, місцеве самоврядування — це самостійна та незалежна від держави форма організації публічної влади територіальної громади, яка забезпечує вирішення питань місцевого значення місцевими жителями безпосередньо або через органи й посадових осіб місцевого самоврядування. Адже, згідно з Конституцією України, народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Саме з даного конституційного положення випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного