По-третє, варто вказати на принцип локально-територіальної обмеженості, що завжди кореспондує самоврядуванню. Система самоврядування функціонує і розвивається на законодавчо оформлених нижніх і верхніх територіальних рівнях (наприклад, місто, село, волость, повіт, район, округа тощо) залежно від традицій тієї чи іншої держави. Це простір, що відрізняється визначеною цілісністю, позначається адміністративними, географічними, економічними, інформаційними та іншими кордонами. В Україні територіальну основу місцевого самоврядування утворюють село, селище, місто.

По-четверте, місцеве самоврядування виступає як система організації життєдіяльності населення на відповідній території і являє собою сукупність виборних та інших органів й інститутів влади. Ця сукупність функціонує як єдиний цілісний механізм і забезпечує організаційну відособленість, автономність місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється ефективно, якщо всередині територіальної громади існують горизонтальні взаємозв'язки і взаємодії, що формуються, закріплюються і сусідськими зв'язками, і мережами дружніх відносин, і зусиллями політичних партій і громадських рухів.

По-п'яте, місцеве самоврядування організується і функціонує як структура, що враховує історичні, національні, етнічні, культурні та інші особливості, спільні риси відповідної територіальної спільноти. Місцева специфіка, причому не тільки природно-географічна, а й традиції, уклад життя, культура значно впливають на формування інститутів самоврядування, характер їхньої взаємодії, визначають управлінську активність жителів, правила і процедури прийняття управлінських рішень. Це дозволяє будувати місцеве самоврядування та його діяльність з максимальною розмаїтістю.

По-шосте, місцеве самоврядування — це "прозоріша" (порівняно з державною) влада, вона реально підзвітна і відповідальна перед населенням, що забезпечується (має забезпечуватися) активною участю громадськості у здійсненні контролю за наданням населенню соціальних послуг в системі місцевого самоврядування; гласністю у прийнятті рішень органами місцевого самоврядування; можливістю більш точного визначення потреб населення, оперативно реагувати на місцеві ініціативи; включенням населення — споживачів послуг до організації їх надання тощо.

По-сьоме, місцеве самоврядування припускає єдність самостійності та відповідальності при рішенні всіх питань місцевого значення: економічних, соціальних, культурних та інших. При цьому під самостійністю розуміється не тільки право жителів-членів територіальних громад безпосередньо (через своїх представників) без втручання якихось інших владних структур визначати коло питань місцевого значення, прийнятих до свого відання, а й необхідність вирішувати їх, діючи відповідно до законів і локальних нормативних актів, спираючись при цьому тільки (переважно) на власні ресурси, матеріальні, фінансові та інші кошти. Діяльність під свою відповідальність припускає, що тягар наслідків за рішення місцевих питань лягає повною мірою на місцеве самоврядування.

По-восьме, місцеве самоврядування, самостійно вирішуючи питання місцевого значення, у своїй діяльності виходить передусім з інтересів населення відповідної території (локальних, а не загальнодержавних інтересів). Поляризація інтересів центру та місць — основа зародження муніципальної влади. Саме локальний інтерес є основою генезису муніципальної влади. Вона структурується в системі публічної влади в умовах легітимації та легалізації такого інтересу. Вони виявляються, аналізуються і враховуються, наприклад, при підготовці місцевого бюджету, цільових програм, при побудові структур місцевого самоврядування, при оцінці діяльності депутатів і посадових осіб.

По-дев'яте, місцеве самоврядування спирається на власну правову базу. Пріоритетними джерелами права місцевого самоврядування безумовно є Конституція і закони України, хоча, природно, що більшість питань у цій сфері має регулюватися локальними актами — статутами територіальних громад, рішеннями, прийнятими шляхом місцевих референдумів, актами органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

По-десяте, в основі легітимності муніципальної влади лежать муніципальні права, свободи та обов'язки, які реалізуються через правові норми. Це дозволяє зробити висновок про те, що проблема забезпечення реальних умов для якнайповнішої реалізації муніципальних прав, свобод і обов'язків одночасно є проблемою визнання, гарантування, реалізації, реформування, розвитку та зміцнення місцевого самоврядування1.

По-одинадцяте, місцеве самоврядування — складний організований об'єкт соціальної дійсності зі спільними характеристиками систем. Його відрізняє територіальна, організаційно-структурна і соціально-економічна цілісність складових його елементів, що перебувають у внутрішній взаємодії, в результаті чого воно відокремлюється від інших організаційно-управлінських структур (регіональних, загальнонаціональних).

На завершення слід особливо підкреслити, що століттями сформоване відчуження особи від державної влади іноді механічно екстраполюється нею й на систему місцевого самоврядування. Поки не буде подолане таке відчуження, не може бути ефективним і місцеве самоврядування. Для державної влади подолати відчуження від неї населення — не вирішуване завдання. Жоден державно-політичний лад, жодна форма правління не спромоглися досі вирішити цю проблему. Місцеве самоврядування, навпаки, за своєю природою виключає таке відчуження. Адже населення ніколи не втрачає контролю за його роботою. Результати цієї роботи, оскільки вони торкаються місцевих справ, тією чи іншою мірою усвідомлюються та відчуваються усіма без винятку.

Наявність цих властивостей, відмінних ознак, безумовно, свідчать про самостійне та незалежне (від держави, її органів) місце у механізмі публічної влади місцевого самоврядування. У той же час, наявність у цих суб'єктів означених специфічних рис не виключає виділення і деяких ознак, спільних з державною владою, передусім, органами виконавчої влади.

Зокрема, до таких ознак слід віднести:

По-перше, те, що навіть етимологічно термін "місцеве самоврядування" включає поняття "управління" ("самоуправління", "управління своїми справами") та "місцеве", що вказує на його соціально управлінську сутність, "вдягнуту" в особливу форму. Місцеве самоврядування — один з головних управлінських каналів взаємодії суспільства та влади на місцевому (муніципальному) рівні. Місцеве самоврядування реалізує найважливіші владні функції з допомогою спеціальних муніципальних органів, маючи такі самі практичні м а кроці л і, що й державне управління — надання людині соціальних і управлінських послуг. Мало того: профільні галузі права (муніципальне й адміністративне) органічно взаємопов'язані між собою. Муніципальне право регулює відносини у сфері публічного управління, тобто управління, яке здійснюється територіальною громадою безпосередньо або в особі органів муніципального управління, посадових осіб і службовців органів місцевого самоврядування. Суб'єкти муніципального управління використовують традиційні для адміністративного права механізми, методи, форми та засоби управління.

По-друге, чітко виражений інституціоналізований характер, тобто як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування є обов'язковими інституціями, з положенням яких не може не рахуватися населення території, в межах якої вони функціонують. Акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийняті у межах Конституції та законів України, є обов'язковими до виконання всіма суб'єктами-орга-нами, підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами в межах території, на яку поширюється юрисдикція відповідного органу. Такі акти є основною юридичною (адміністративно-правовою) формою реалізації завдань і функцій цих органів. Шляхом видання акта орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування вирішує те чи інше питання (загальне чи індивідуальне), що виникає у процесі його діяльності, в інтересах реалізації завдань і функцій певних суб'єктів. Акти, прийняті органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, створюють юридичну основу для виникнення, зміни чи припинення адміністративно-правових відносин або є юридичним фактом, що безпосередньо створює умови для виникнення, зміни чи припинення певних правових відносин.

По-третє, як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування є організованими (інституційно оформленими) колективами (якщо це колегіальні органи) або одноособовими (єдиноначальними) органами, що утворюють самостійну автономну частину апарату публічної (державної або публічно-самоврядної) влади, яка наділена власною компетенцією, виконує публічно-владні функції, реалізує публічний інтерес, діяльність якої регламентована правом. Прикладами колегіальних органів є уряд, виконавчі органи місцевих рад. До одноособових органів належать місцеві державні адміністрації, сільські, селищні, міські голови. Стосовно останніх суб'єктів існує думка, що вони являють собою особливий вид органів — посадових осіб. Також слід зазначити, що в процесі адміністративної реформи єдиноначальність у системі виконавчої влади постійно розширюється, а у місцевому самоврядуванні пріоритетними, природно, залишаються колективні структури.

По-четверте, як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування є переважно колективами громадян, що складаються з публічних (державних і комунальних) службовців та інших працівників. Тому між ними розподілені функції та повноваження. В організаційно-кадровому плані у структурі цих органів можна виділити три блоки: виробничий, забезпечувальний (бухгалтерія, відділ кадрів) та керівний (особа, яка очолює орган, її заступники).

По-п'яте, об'єднуючим моментом у правовій природі виконавчої влади і місцевого самоврядування є адміністративно-правовий статус їх органів. Так само, як і органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування володіють адміністративною правосуб'єктністю. Посадові особи та муніципальні службовці мають відповідне правове положення, традиційний арсенал повноважень, прав, обов'язків, заборон, обмежень і відповідальності. Як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування в адміністративно-правовому статусі характеризуються наявністю трьох основних блоків: цільового, структурно-організаційного та компетенційного. Перший елемент адміністративно-правового статусу як органу виконавчої влади, так і органу місцевого самоврядування — це юридично закріплені цілі, завдання та функції.

Другий організацій но-структурний компонент правового статусу цих органів є доволі складною системою. До нього входять нормативне регулювання порядку утворення (обрання, призначення), легалізації, реорганізації, ліквідації суб'єктів, їх підпорядкованості, встановлення та зміни їх внутрішньоорганізаційних структур, права на організаційне самовизначення, процедур діяльності, права на офіційні символи тощо.

Компетенція є третьою та основною частиною адміністративно-правового статусу органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування як колективних суб'єктів права. Вона складається із сукупності публічно-владних повноважень (прав