Другий варіант контролю за делегованим законодавством – це заслуховування звітів міністрів. Міністри повинні включати у свої звіти переліки актів, які вони прийняли в порядку делегованого законодавства. У цих звітах вони повинні обґрунтувати необхідність прийняття цих актів, розповісти про механізм їхньої дії, погодженість з іншими законами і т. ін. Якщо парламентарії побачать якісь відхилення від норми, то можуть або скасувати акти цих міністрів, або зажадати від міністра, щоб він сам виправив відхилення від законів.

Одним зі способів впливу на делеговане законодавство є спеціальні запити, звернені до уряду з приводу прийнятих актів.

Найбільше число актів, прийнятих у порядку делегування, стосовно звичайного законодавства, мабуть, у Великобританії. Там пропорція між "нормальними" і делегованими законами приблизно 1: 30. Тобто, скажімо, якщо уряд приймає приблизно 1000 актів на рік, які можна вважати актами делегованого законодавства, то парламент приймає приблизно 33 акти. У зв'язку з цим англійський закон 1946 р. встановив п'ять форм контролю парламенту над актами делегованого законодавства. Практично всі вони є не стільки формами контролю, скільки формами інформування урядом парламенту з приводу прийнятих ним актів.

Перша форма британського контролю зводиться до того, що акт делегованого законодавства направляється в Палату громад до набрання ним чинності або, іноді, після. Під поданням акта розуміється передача клеркові палати копії акта, що був прийнятий урядом. Як правило, такий акт повинен бути поданий до набрання ним чинності, а якщо він уже набрав чинності, то потрібно прикласти довідку, в якій дається пояснення причин, чому акт не був наданий вчасно. Це формальне пояснення й рутинна ситуація. Такі акти надходять десятками й сотнями з уряду в парламент, і клерк реєструє їх без особливого вивчення. Оскільки уряд Великобританії спирається на парламентську більшість, то якщо навіть хтось із депутатів і порушить питання про скасування акта, то такого скасування, найімовірніше, не відбудеться, тому що парламентська (урядова) більшість відкине ці наміри.

Друга форма контролю – акт надається палаті після його видання. Такий акт, за правилами англійського законодавства, може бути анульований протягом 40 дни", якщо буде прийнята так звана "негативна резолюція". Це означає, що парламент звертається до уряду з проханням скасувати акт делегованого законодавства шляхом прийняття особливого наказу в королівській Таємній раді. Ця форма практично не застосовується.

Третій варіант сформульований у такий спосіб: "Акт делегованого законодавства, поданий палаті громад, набирає чинності, якщо він не був скасований палатою громад протягом 40 днів". Ця форма також неефективна, оскільки будь-яка вимога опозиційного депутата буде миттєво відкинуто шляхом голосування парламентською більшістю.

Четвертий варіант – акт делегованого законодавства втрачає силу, якщо він протягом сорока днів не був затверджений. Однак акти такого роду автоматично затверджуються, оскільки урядова більшість у парламенті схвалює акти уряду не замислюючись. Як указують англійські джерела, обговорення кожного акту делегованого законодавства триває у середньому не більше 8 хвилин.

П'ятий варіант – уряд може винести проект акта делегованого законодавства на обговорення. У цьому випадку, мабуть, йдеться про якісь більш важливі закони, тут потрібно поставитися з більшою увагою до думки парламентаріїв. Але уряд самостійно вирішує, чи виносити проект на обговорення. Він також контролює проходження його на стадії проекту. У випадку невдалого обговорення цього акта уряд може внести новий, аналогічний, в іншому варіанті й у такий спосіб однаково досягне своєї мети.

Форми контролю за делегованим законодавством передбачаються, як правило, не спеціальними законами й, тим більше, не конституціями, а регламентами. Так, у ФРН регламент бундестагу передбачає, що нормативні акти федерального уряду, які потребують схвалення нижньої палати або можуть бути скасовані бундестагом, передаються президентом бундестагу, за погодженням із радою старійшин, безпосередньо в конкретні комітети для надання доповіді за цими актами. Якщо комітет вчасно не надасть доповідь, то питання включається до порядку денного засідання бундестагу для ухвалення рішення. Тобто відповідно до німецьких правил (на відміну від англійських) у будь-якому разі відбуватиметься обов'язкове обговорення. Обговорення не означає скасування прийнятих урядом Німеччини актів. Бундестаг може так само залишити в силі урядове рішення, як і скасувати його.

Регламент Генеральних кортесів Іспанії також передбачає певні форми контролю за королівськими декретами-законами. Насправді, це акти уряду, які оформлюються у вигляді королівського декрету-закону. Іспанський регламент передбачає, що цей акт обговорюється на пленарному засіданні парламенту й щодо нього проводиться голосування. Тут, знову-таки на відміну від англійських правил, контроль цілком реальний, тому що за допомогою голосування такий акт може бути не прийнятий і не набере чинності.

Можна констатувати, що в більшості конституцій компетенція уряду окреслюється найзагальнішим чином. Це дає підставу вважати, що компетенція уряду, який здійснює поточне управління країною, охоплює будь-які питання державного життя, оскільки вони не віднесені до відання інших державних органів.

Отже, можна зробити такі висновки:–

уряд займає центральне місце в системі центральних органів влади зарубіжних держав, хоча це положення не закріплюється в конституціях;–

УРЯД е основним знаряддям здійснення як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави;–

функціонування уряду відбувається через рішення й дії посадових осіб, наділених індивідуальними повноваженнями, здійснення яких породжує юридичні наслідки для інших осіб;–

залежно від порядку прийняття владних рішень урядові органи можуть ґрунтуватися на принципах єдиноначальності (наприклад міністерство) або колегіальності (наприклад рада міністрів);–

роль і вплив уряду, кількість актів, що ним видаються, неухильно зростає в усіх без винятку державах;–

конституційне право регулює як основи статусу всього уряду в цілому, так і основи статусу окремих урядових закладів (міністерств, відомств та ін.).

ЛІТЕРАТУРА

Публікації нормативних документів

1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с.

3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с.

6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с.

7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с.

8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с.

9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с.

10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с.

11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.