Виконання кримінальних покарань у зарубіжних країнах

План

1. Пенітенціарні системи зарубіжних країн

2. Виконання покарань у зарубіжних країнах

Пенітенціарні системи зарубіжних країн

Зародження і розвиток пенітенціарних (в'язничних) систем держав Заходу пройшло декілька етапів, для кожного з яких була характерна відповідна реалізація політики в галузі виконання покарань.

Пенітенціарні системи включають в себе відповідні атрибути, засоби і заходи фізичного і духовного впливу на особу злочинця. Вони залежать від економічного і політичного устрою відповідної держави і її мети, яку вона становила перед покаранням.

Вперше в історії каторжні в'язниці з'явилися в Англії у 1553 р. і Голландії у 1595 р., тобто, в тих країнах, в яких раніше за інші почали складатися капіталістичні суспільні відносини. Засуджені являли собою дешеву безправну і тому найбільш вигідну для експлуатування робочу силу, що знаходило відображення навіть в термінології тюремного ув'язнення. Так, наприклад, в Англії до недавнього часу один з видів позбавлення волі називалися кримінальним рабством.

Відомий англійський в'язничезнавець Джон Товар наводить у виданій ним у 1777 р. книзі "Стан в'язниць в Англії і Уельсі" факти антигуманного ставлення до ув'язнених, дивуючись витримці людського організму і силі його боротьби за життя. Тут ним вперше була запропонована ідея використання до засуджених умовно-дострокового звільнення від покарання.

Д. Говард і І. Бентам розробили проект пенітенціарної системи, який передбачав створення спеціальних майстерень, де засуджені набували фахових навичок, основи освіти і шляхом трудового і морального впливу на особу викорінювали негативні звички.

Пошук більш ефективних заходів впливу атрибутами покарання на осіб, що вчинила злочин, призвело до прояви ідеї жорстокої і повної як фізичної, так і духовної ізоляції засуджених від суспільства. Ця ідея належала американській релігійній секті квакерів (одна з гілок протестантської релігії), яка у 1786 р. у штаті

Пенсільванія (м. Філадельфія) відкрила в'язницю, і дала їй назву пенітенціарна.

Зміст такого ув'язнення зводився до ізолювання людини від всього громадського і злочинного. Ізоляція мала на меті поставити людину наодинці зі своєю совістю і Богом, що, на думку квакерів, повинно було привести злочинця до каяття і збудити у нього бажання повернутися до людей і знайти своє місце у пастві божій. Цьому мали сприяти повна відокремленість і тиша. Відповідний порядок у в'язниці підтримувався значною мірою через застосування фізичного примусу. Для душевного спокою в'язень повинен був старанно вивчати релігію і літературу, молитися Богові.

Виконуючи завдання духовного відродження злочинців і спеціальної превенції, пенсільванська в'язнична система, однак не вирішила проблем забезпечення виховної ролі покарання. Вона отримала певне визнання в СІЛА, Англії і деяких інших країнах.

Таким чином, установи, які виконували покарання у виді позбавлення волі, почали називати пенітенціарними. З'явилися такі поняття та словосполучення, як пенітенціарна політика, пенітенціарне право та ін,, які вживаються і сьогодні, незалежно від їх початкового змісту. Визнана термінологія знайшла своє місце у міжнародних документах з питань виконання покарань у виді позбавлення волі.

Прагнення до удосконалення пенітенціарної системи призвело до створення і інших систем нових форм відбування покарань. Так, у 1816 р. у місті Оборне була збудована в'язниця, адміністрація якої мала на меті каяття в'язнів і режим повного мовчання, при цьому, ізолюючи засуджених до одиночних камер тільки на ніч. У день вони працювали з усіма, але провинні були продовжувати мовчати під страхом покарання пліткою.

Оборонська в'язнична система, використовуючи примусову працю безправних людей, виявила себе як засіб витонченого знущання над злочинцями і не була спроможна примусити їх до каяття. Однак позитивні наслідки від використання праці в'язнів обумовили визнання цієї системи як у СІЛА, так і в інших країнах.

Прагнення науковців і практиків до підвищення ролі виховного процесу покарання у виді позбавлення волі у сорокові роки минулого століття призвело до проведення різних експериментів, у т.ч. до використання так званої прогресивної системи. Так, наприклад, начальник британської морської каторги капітан Меконочі, використовуючи острівне положення своєї країни, застосував, у залежності від поведінки і ставлення до праці, диференціацію умов утримання каторжників, розділивши їх на класи і використавши море як справжній атрибут ізоляції виправлених штрафників.

Засудженим, які стали на шлях виправлення, він покращував умови, внаслідок чого кожний засуджений отримував перспективу опинитися на острові для виправлених, де можна було збудувати дім, проживати разом із сім'єю, доглядати за господарством та добиватися дострокове звільнення.

Прогресивна система не стала панацеєю, але, безперечно безперечно, була кроком уперед розвитку пенітенціарної системи, тобто, стимулювала зміну поведінки засуджених з наданням їм додаткових пільг за сумлінне виконання встановлених вимог.

Порівнюючи в'язничні системи Заходу з іншими в'язницями, слід звернути увагу на те, що для нашої країни створення пенітенціарних систем за західним зразком не є характерним. Місцями позбавлення волі, де засуджених карали різками та саджали у темні карцери, були каторжні в'язниці.

Поряд зі світськими судами діяли й церковні суди. Засуджені до покарання церковним судом знаходились у жахливих умовах монастирських в'язниць. Крім цього, наприклад, у Росії широко використовувалось покарання у виді заслання до Сибіру.

Дослідники відзначають таку специфіку каральної політики у Російській імперії, як відсутність чіткого визначення поняття злочину і покарання та чіткого опису правового регулювання організації виконання покарань у вигляді позбавлення волі.

Однак, під впливом ідеї східної соціологічної школи, а також з огляду на прагнення застосувати елементи прогресивної системи, з'явилася тенденція визначення можливості виправлення злочинців і повернення їх до нормального життя у суспільстві.

Так, останній варіант Статуту про тримання під охороною у редакції 1890 р. передбачав існування місць ув'язнення 4-х видів, серед яких існувала установа, де здійснювалась міри виправлення та покарання.

Перші тюремні системи базувалися на одиночному ув'язненні та мовчанні засуджених. Системи одиночного ув'язнення ще здавна застосовувалися у Західній Європі до так званих політичних злочинців, проте не як засіб їх виправлення, а як засіб забезпечення безпеки. У XVII ст. французький чернець Бенедиктинського ордену Мабільйон вже пропонував використовувати систему одиночного ув'язнення для виправлення осіб духовного стану, які вчинили злочини.

Він вважав, що праця, мовчання та молитви зможуть їх виправити. Думкою Мабільйона скористався папа Клименто XI, який у першій половині XVIII ст. влаштував у Римі дім св. Михайла для виправлення неповнолітніх. Поміщених до цього будинку на прохання батьків неповнолітніх тримали у одиночних келіях. Проте це були лише поодинокі випадки застосування в теорії або на практиці одиночного ув'язнення. Загальну тюремну систему на базі одиночного ув'язнення було запроваджено у Північній Америці. У 1776 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія) було створено добродійне тюремне товариство, яке поставило собі за завдання полегшувати долю злочинців, засуджених до позбавлення волі.

Товариство складалося з квакерів, які дивилися на злочинця як на людину, яка согрішила й потребує каяття та виправлення. За найкращий засіб каяття та виправлення вони вважали цілковиту самоту ув'язненого. На думку квакерів, перебуваючи у самоті й читаючи біблію, злочинець може заглибитися у себе, поміркувати над минулим, сучасним та майбутнім, покається і прийде до висновку, що необхідно спокутувати свій гріх та зійти з шляху злочину. У1786 р. квакери влаштували невелику тюрму за системою одиночного ув'язнення у Філадельфії, у 1817 р. - у Пітсбурзі, а у 1820 р. - у Черрі-Гілле. Ці тюрми назвали пенітен-ціаріями, тобто домами каяття (від лат. роептіетла - каяття), а запроваджена система дістала назву пенсільванської або філадельфійської системи.

Систему мовчання, тобто систему спільних робіт з засуджених роз'єднанням на ніч, що супроводжувалися мовчанням було запроваджено також у Північній Америці, хоча її зародки з'явилися раніше у країнах Західної Європи. Так, ще у 1782 р. у Гентській тюрмі ув'язнені працювали спільно у загальних майстернях, проте під час роботи, а також під час перебування на обіді, у церкві та школі їм заборонялося розмовляти навіть пошептом.

На ніч в'язнів роз'єднували по одиночних келіях. Видатний реформатор тюремної справи Говард відвідував Гентську тюрму декілька разів і визнав її найкращою з тодішніх тюрем. Він вважав, що мовчання удень та роз'єднання в'язнів на ніч будуть сприяти каяттю та запобігати втечам.

Супротивники пенсільванської системи у Північній Америці доводили, що головним засобом виправлення є праця, а враховуючи те, що спільна праця є більш ефективним засобом виправлення, необхідно дозволити ув'язненим працювати разом. Прибічники цієї точки зору вважали, що треба виключити повне одиночне ув'язнення, але залишити як необхідний елемент вимогу мовчання - в'язні повинні працювати спільно, але бути у масках і мовчати, щоб виключити шкідливий вплив одних в'язнів на інших.

За таким зразком у 1797 р. було влаштовано тюрму у Гринвічі -передмісті Нью-Йорку. У 1816 р. за зразком Гринвічської тюрми для в'язнів штату Нью-Йорка була побудована нова тюрма в Оборні, в якій за ініціативою капітана Ліндса було збудовано окремі камери для тримання в'язнів уночі і запроваджено мовчання під