У 30-х роках XIX ст., у ході проведення тюремної реформи в Західній Європі, представники багатьох європейських країн відряджали своїх делегатів до Північної Америки для ознайомлення з пенсільванською та оборнською системами ув'язнення. В подальшому у багатьох європейських країнах були запроваджені, хоча і з деякими змінами та особливостями, тюремні системи, які використовували одиночне ув'язнення та мовчання як основні елементи виправлення.

Незабаром у Англії було запроваджено свою оригінальну тюремну систему, яка отримала в подальшому назву англійської прогресивної або поступової (висхідної) системи відбування покарання. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч в сфері тюремної справи - англійський капітан Меконочі (1787-1860), якого у 1840 р. було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк. В очолювану ним виправну установу для відбування покарання у виді позбавлення волі направлялися найзапекліші та найнебезпечніші злочинці. У справі здійснення виправного впливу на засуджених Меконочі зміг досягнути суттєвих успіхів.

Однією з головних передумов суттєвих зрушень у справі виправлення злочинців була розроблена Меконочі і застосована поступова або висхідна система відбування покарання. Він розглядає працю як одну з основних рушійних сил у виправленні в'язнів при цьому в такій праці мав бути зацікавлений сам засуджений. За системою Меконочі доля засудженого була в його руках: сумлінною працею та належною поведінкою засуджений міг поліпшити своє становище в установі і суттєво зменшити строк позбавлення волі, який йому було необхідно відбути. За сумлінну працю та зразкову поведінку засудженим нараховувалися бали або марки. Протягом певного терміну засуджені повинні були набрати певну кількість марок.

В'язні, які протягом певного терміну набирали певну суму марок, вважалися такими, що виконали свої обов'язки і їм надавалися певні пільги — для них пом'якшувався режим утримання. Якщо завдяки сумлінній праці засуджені заробляли марки понад встановлену норму - строк ув'язнення для них зменшувався. Таким чином, перед засудженим поставала принадна мета - сумлінною працею та доброю поведінкою спочатку заслужити пільги в ув'язненні, а потім скоротити собі термін позбавлення волі та якнайшвидше вийти на волю.

Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій самій установі. Перший ступінь полягав у тому, що засуджені протягом певного строку перебували в одиночному ув'язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Всі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув'язнення до 1909 р. становив відповідно: до 3-х, 6-й або 9-й місяців.

Строк було зменшено після 1909 р. - для рецидивістів - до 3-х місяців, а для всіх інших засуджених - до 1 місяця. На другому ступені засуджені вже перебувають разом з іншими ув'язненими під час робіт, у церкві, школі, лікарні тощо, але утримуються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На другому ступені засуджені поділялися на п'ять класів або дисциплінарних категорій, і тільки сумлінна праця та добра поведінка давала можливість отримати необхідну кількість марок протягом певного мінімального строку і бути переведеним з нижчого до більш вищого класу.

За кожний день сумлінної праці засуджений одержував 6 марок. У випадку поганої праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася.

І навпаки, якщо засуджений особливо сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше двох у день. Таким чином, за три дні такої праці він додатково отримував 6 марок, і три дні позбавлення волі йому рахувалися за 4, а відповідно ЗО днів праці - за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув'язнення, але не більш як на1/ - чоловіки і на 1/г - жінки.

Перейшовши до найвищого п'ятого, (спеціального) класу і відбувши 8/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримує дострокове звільнення (додатковими марками він "оплатив" ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це власне і є третій ступінь. Засуджений отримує відповідне посвідчення, звільняється із ув'язнення, але на волі перебуває під наглядом поліції і у випадку порушення правил поведінки може бути повернутий до місць ув'язнення на не відбутий термін.

За цією системою, замість трьох ступенів засуджений проходив чотири: із вищого (п'ятого) спеціального класу засуджених не звільняли достроково, а переводили до перехідної тюрми, де він після відбуття певного терміну отримав дострокове звільнення. Умови тримання засуджених у перехідній тюрмі були наближені до становища вільнонайманих робітників. Основним завданням перехідної тюрми була підготовка засудженого до виходу на волю, його поступова адаптація до умов вільного життя.

Умовне звільнення - це останній завершальний ступінь, на якому засуджений отримував відпускне посвідчення, в якому зазначаємо, що він повинен утримуватися від порушень закону. Умовно звільнений реєстрував у поліції і перебував під наглядом спеціальної служби пробації. Проте запроваджені Крофтоном перехідні тюрми після того, як він у 60-х роках XIX ст. залишив пенітенціарне відомство, поступово стали втрачати свої характерні риси й у 80-х роках XIX ст. зникли взагалі.

Наступну систему ув'язнення, як і дві перші було розроблено і запроваджено у Північній Америці і вона носить назву, система реформаторів. Термін реформаторій походить від латинського слова геіотаНо - зміна, покращення, поліпшення. Реформатори виникли у середині 70-х років XIX ст. у штаті Нью-Йорк, а перший з них - Ельмайрський було відкрито у 1876 р. Реформатори були призначені для відбування ув'язнення неповнолітніми та молодими злочинцями (до 30-40 років), які вперше вчинили серйозні злочини.

Ці категорії ув'язнених необхідно було захистити від будь-якого спілкування з професійними злочинцями та забезпечити їх виправлення. Тому на першому місці у реформаторіях стояла виховна та культурно-просвітницька робота, яка значною мірою мала характер релігійної і тому перебувала головним чином у руках представників церви. Система реформаторіїв є подібною до англо-ірландської поступової системи, але має певні особливості і відмінності. Повне одиночне ув'язнення застосовувало тут тільки щодо тих в'язнів, які вважали невиправними. Всіх інших тримали у загальному ув'язненні з роз'єднанням на ніч. Ці ув'язнені поділялися на три класи: вищий, середній, нижчий.

Ув'язнені більш високого класу користувались кращими камерами, їдальнями, кращою обстановкою, більшими пільгами, ніж в'язні нижчого класу. Ув'язнені різних класів носили відмінний від інших класів одяг (вищий клас - синю куртку, середній - темно-сіру, нижчий - червону). Для того, щоб перейти до більш високого класу, засудженому необхідно заробити певну кількість марок. Марки видавалися в'язням не тільки за сумлінну працю, а й за успіхи у шкільному навчанні, гімнастичні та військові вправи, поведінку.

З одного боку, в'язню платили за все корисне, що він робив, а з іншого - сам в'язень повинен був також оплачувати своє утримання платити за їжу, одежу, взуття і навіть ліки. В'язні високого класу могли отримати дострокове звільнення. Специфічною ознакою реформаторіїв були невизначені вироки - конкретний строк перебування засудженого в ув'язненні суддею не визначався, а злочинець повинен був перебувати в ув'язненні до тих пір, доки не виправиться.

Окремі прибічники зазначених вироків відстоювали їх повну невизначеність, а інші допускали певні обмеження. Американське законодавство пішло саме другим шляхом - у вироку стали визначати мінімальний і максимальний строки тримання в реформаторії. Засудженого не можна було звільняти раніше мінімального строку тримання у реформатори, який був визначений у вироку, але й не можна було тримати понад максимальний строк.

На думку окремих вчених, суттєвим недоліком цієї системи вважалося те, що строк перебування ув'язненого в реформатори цілком залежав від волі адміністрації установи, що могло призвести з іншого боку, до зловживань адміністрації, а з другого -здійснювало небажаний вплив на засуджених, які розуміючи таку цілковиту залежність, перебували у стані страху, хвилювання, пригнічення, що іноді призводило до нервових зривів та психічних захворювань.

З часом майже всі розглянуті вище пенітенціарні системи зазнали суттєвих змін та трансформації як у країнах, в яких вони виникли, так і в країнах, якими вони були запозичені. В історії розвитку пенітенціарних систем світу траплялися випадки, коли певною країною запозичувалися окремі ознаки декількох різних систем, що призводило до створення нової, змішаної системи.

Наприклад пенсільванська система повного одиночного ув'язнення вже наприкінці XIX та на початку XX ст. зазнала суттєвих змін навіть на своїй батьківщині (Південній Америці) -суворе одиночне ув'язнення було замінено спільним: у камерах утримувалося по 3-4 засуджених, обладнувалися спеціальні майстерні для спільної роботи засуджених. Система повного одиночного ув'язнення була запозичена Бельгією, в якій до 1919 р. всі тюрми були організовані виключно за цією системою.

Ця система була запроваджена в Португалії у