Нурудін намагається застерегти місцевих юнаків, що Георгій - це гяурський святий, пробудження власних інстинктів підриває самоусвідомлення служителя ісламу. "Бунт тіла" сприймається як повернення не до християнства, а до ще древнішого культурного шару - слов'янського язичництва. Отже, ця пристрасть підважує "сухі й нудні" закони ісламу, повертаючись до "стародавнього повнокровного шалу" уявного спільного слов'янського минулого. Оповідач, збентежений пробудженням своїх інстинктів, ставить запитання, котре мучило боснійських мусульман від початку: "Чи переможуть нас далекі дикі предки, чи повернуть до своїх часів?". Боснія є полем невпинної боротьби між новою вірою - ісламом - і залишками старих поганських звичаїв, пов'язаних із християнством.
Для Селімовича трагедія боснійських мусульман полягає в тому, що вони так і не стали "справжніми турками", але вже перестали бути "справжніми сербами". Вони лишилися десь посередині, в екзистенційному вакуумі, створеному ворожими силами історії, що завжди визначали долю Сербії. Селімович розробляє парадигму для роздумів над національною ідентичністю, яка, безумовно, неприйнятна для більшості нині відроджуваних на території колишньої Югославії національних культур. Хасан гірко скаржиться, що історія жорстоко пожартувала над тими, хто перейшов в іслам:
"Ні з ким історія не зіграла такого злого жарту, як з нами. До вчорашнього дня ми були такими, про яких прагнемо сьогодні забути. Але ми й не стали іншими. Ми зупинилися на півдорозі, приголомшені. І нікуди не можемо рушити. Нас відкинули, і нікуди ми не пристали. Ми як маленька притока, яка відійшла від ріки-матері і тепер не має ні власної течії, ні гирла, - вона замала, щоб стати озером, і завелика, щоб земля випила її. З невиразним почуттям сорому за власне походження й провини через відступництво, ми не хочемо озиратися назад, але нам ні на що дивитися й попереду, тому ми намагаємося зупинити час, боячись будь-якого рішення" [3; 337].
Розпливчаста метафора, яку використовує Селімович для зображення долі боснійських новонавернених, виявляє межову природу їхньої ідентичності: мусульмани-слов'яни опинилися в межипросторі між домінантних історичних течій, вони стали жертвами турецьких завойовників Балкан і, водночас, мали від цього вигоду. Ті, хто лишився вірним старим богам, почали ставитися до цих людей як до зрадників християнства, оскільки вони співпрацювали з іншою цивілізацією. Хасан не бачить для свого народу майбутнього, лише відчайдушно прагне зупинити час і повернутися в ту пору, в якій він уявляє Боснію об'єднаною. Проте трагедія ідентичності не завершується мусульманами, бо ідентичність здиференційована, сформована нав'язливістю "Іншого". Турецьке завоювання Балкан, що знищило уявну гармонію мешканців Боснії, визначено як зовнішню силу, котра сформувала ідентичність мусульман через насилля й репресії. Тому, здається, Хасан у своєму монолозі про питання ідентичності має на увазі, що кожна нація, котра розділяє долю боснійських мусульман, приречена бути назавжди відірваною від цілого, про яке мріяла у передмодерні часи. Моральний урок Селімовича не обмежується лише складною історичною ситуацією в Боснії, а й сприяє екзистенційному глибокому осягненню жахливого відчуження, що його кожен носить у собі від моменту народження і відокремлення від матері. Автор гадає, що страждання і нездійснені бажання формують ідентичність, яка сприймає життя як програну битву, якщо тільки не віднайде в собі сили навчитися мистецтва мергамету - мистецтва беззастережного відкриття свого серця іншому. Селімович вважає мер- гамет частиною боснійської ідентичності, що її зазвичай затьмарювала жорстока історія.
Чого тільки не назбиралось упродовж віків у цього народу: відчуття власної невизначеності, чиєїсь провини, важкої історії, непевного майбутнього, страху змін, бажання доброти й людяності, з якою слід ставитися до кожної людини без щонайменших обмежень (це і є знаменитий мер- гамет - повна відкритість до кожного, прагнення загального гуманізму як захисту від власної мар- гінальності) і часті розчарування, котрі породили ненависть.
Прагнення до загального гуманізму - результат гострого відчуття "власної маргінальності", яке з'явилось у межовому просторі між ісламом та християнством, у якому перебуває Боснія від XV століття. Слово "izdvojenost", перекладене нами як "маргінальність", передає розрізненість природи боснійської ідентичності. Цей іменник походить від дієслова "izdvojiti" (відокремлювати, ізолювати) і означає буквально "ставати іншим". Боснійську маргінальність визначає це постійне перетворювання на інших - інших як для Європи, так і для Азії. Для Селімовича засвоєння європейських цінностей у поєднанні з мергаметом - це стратегія проти принизливої осібності, яка розцвітає в ізоляції, у тиші культурного простору на межі двох великих цивілізацій: османська Боснія перебуває водночас на східній околиці Європи і західній околиці Азії. Через це розташування на межі босняки не сприймають націоналістичну настанову сербського та хорватського населення, що вони, власне, є його частиною.
Перед початком монологу про притоку, яка відійшла від материнської ріки і потрапила на мертвий ґрунт, Хасан називає босняків "найнезбагненнішими у світі людьми" [3; 337]. Він порівнює Боснію з "mrtvaja" - водоймою, відірваною від річок і морів та приреченою на животіння на межі смерті. Хасанова поведінка засвідчує, що він не прагне примножувати батькове багатство, не прагне самоствердитися як шанований член громади; натомість його охопила жага краси й задоволень, яка, зрештою, занапастить його. Про це свідчить його сліпа пристрасть до Марії, загадкової заміжньої жінки з Дубровника. У примітках до своїх спогадів Селі- мович розглядає "східну чуттєвість" мусульман як прямо протилежну динарській культурі решти