УДК 327.7Замікула М.О.

КРАЇНИ БАЛТІЇ НА ПОЧАТКУ 1990-Х РОКІВ: ПЕРЕДУМОВИ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

У статті розглядається положення країн Балтії на початку 1990-х років, після розпаду Радянського Союзу, аналізуються можливі альтернативи євроатлан- тизму у політиці цих пострадянських республік, визначається позиція основних політичних сил щодо зовнішньополітичного курсу. Автор доводить, що за всіх цих умов саме євроатлантична інтеграція була єдиним прийнятним шляхом розвитку Литви, Латвії та Естонії, прийнята новою елітою та більшістю населення.

Ключові слова: Євроатлантична інтеграція, нейтральний статус, зовнішня політика країн Балтії, розпад Радянського Союзу

В статье рассматривается положение Прибалтийских государств в начале 1990-х годов, после распада Советского Союза, анализируются возможные альтернативы евроатлантизма в политике этих постсоветских республик, определяется политика основных политических сил относительно внешнеполитического курса. Автор доказывает, что в этих условиях именно евроатлантическая интеграция была единственным приемлемым путем развития Литвы, Латвии и Эстонии, принятая новой элитой и большинством населения.

Ключевые слова: Евроатлантическая интеграция, нейтральный статус, внешняя политика стран Балтии, распад Советского Союза.

The article describes position of the Baltic States at the beginning of 1990th, after disintegration of Soviet Union, analyses possible alternatives to euroatlantism in the policy of these post-Soviet republics, examines policy of main political forces in relation to a foreign-policy course. Author proves that Euroatlantic integration was the only acceptable way of Lithuania, Latvia and Estonia development, accepted by a new elite and majority of population.

Key words: Euroatlantic integration, neutral status, foreign policy of Baltic States, disintegration of Soviet Union.Закінчення «холодної війни» та розпад Радянського Союзу кардинально змінили ситуацію в світових міжнародних відносинах. Отримавши у 1991 році незалежність, країни Балтії - Латвія, Литва та Естонія - опинилися на роздоріжжі, в умовах нового світового порядку, що перебував у процесі глобальної трансформації та постійних змін. Виконання давньої мрії населення цих держав про відновлення суверенітету у той же час поставило перед новообраними урядами та політиками нової генерації важливі питання про подальший розвиток та забезпечення національних інтересів, у тому числі - в сфері безпеки та оборони, захисту територіальної цілісності та незалежності.

Метою даної статті є аналіз становища країн Балтії на початку 1990-х років, розгляд можливих варіантів розвитку ними національного зовнішньополітичного курсу, політичних та соціальних умов, що спричинили обрання саме європейського / євроатлантичного вектора в якості основного шляху розвитку відносин із сусідами та діяльності на міжнародній арені. Беручи до уваги той факт, що країни Балтії та Україна на початку 1990-х років опинилися у досить схожих умовах, необхідність аналізу передумов прискореного інтеграційного руху Литви, Латвії та Естонії в контексті можливого порівняння з українським досвідом не викликає сумнівів.

Аналізуючи джерельну базу дослідження, слід наголосити на необхідності використання матеріалів різного походження та структурної приналежності. Важливим джерелом інформації виступають мемуари відомих політиків з країн Балтії, які займали керівні пости [1]. Також позицію прибалтійських політичних діячів щодо питань, які розглядаються у статті, допомагають зрозуміти матеріали засобів масової інформації у вигляді інтерв'ю [2]. Позиція провідних політичних партій Литви, Латвії та Естонії щодо розвитку зовнішньополітичних зусиль висвітлюється в програмних документах даних організацій, що в електронному форматі можна знайти як на веб-сайтах саме цих партій [3], так і на веб- сторінках органів державної влади [4]. Загальна інформація стосовно ситуації в країнах Балтії після розпаду Радянського Союзу наводиться в спеціалізованих довідниках [5]. Також при роботі над статтею використовувалися дослідження, присвячені суто інтеграційній тематиці, авторами яких виступали фахівці з країн Балтії. Серед цієї групи джерел можна виділити як російськомовні [6], так і англомовні матеріали [7], які розглядають проблематику впливу національних меншин на визначення зовнішньополітичного курсу та досліджують значення євроатлантичних процесів задля забезпечення стабільності в регіоні Балтійського моря.

Фактично після здобуття незалежності у розвитку своєї безпекової політики прибалтійське керівництво мало можливість обирати між кількома головними векторами, які могли бути розроблені в якості оборонної доктрини. Латвія, Литва та Естонія могли стати нейтральними країнами, орієнтуватися на Росію, розвивати суто балтійські інтеграційні процеси або інтенсифікувати відносини з Європою [8].

Обираючи східний напрямок зовнішньополітичної орієнтації, країни Балтії повинні були проголосити своїм основним пріоритетом налагодження партнерських відносин з Росією та державами СНД. Основними прибічниками розвитку саме східного напрямку зовнішньої політики були представники лівих політичних партій та рухів і російськомовне населення, що складає досить значну частину жителів Естонії та Латвії. З політичної точки зору східна орієнтація зовнішньої політики сприяла б налагодженню мирного співіснування з Російською Федерацією та призводила до розвитку конструктивного діалогу з проблемних питань. Утім такий варіант був повністю неприйнятним для більшості населення. Зважаючи на негативний досвід відносин з Російською імперією і СРСР, прибалти не могли серйозно сприймати східний напрямок зовнішньої політики. Неможливість прийняття східноорієнтованого зовнішньополітичного курсу ще раз була доведена політикою Російської Федерації стосовно країн-сусідів на території колишнього СРСР, які розглядалися Кремлем не як рівноправні партнери, а як історично залежні території та традиційна зона впливу російської дипломатії [9].

Безпека країн у разі проголошення нейтралітету забезпечувалась нормами міжнародного права, міжнародними домовленостями та діяльністю міжнародних організацій. Така позиція могла знайти підтримку як серед пацифістськи налаштованих політиків, які відкидали саму можливість вступу до якогось військово-політичного