союзу, так і серед прибічників радикальних рухів, що проголошували ідею самодостатності новоутворених держав у політичній, економічній та військовій сферах. Безперечно, нейтральний статус несе в собі багато позитиву для країни, що обирає його як гарантію територіальної цілісності та недоторканості. Але його не можна вважати абсолютним щитом проти можливої агресії. Це правда, що нейтральні європейські країни не ставали жертвами війни після проголошення такого статусу, але ці позитивні приклади не можна розглядати, вириваючи їх з контексту міжнародних відносин у окремий історичний період. До речі, не слід забувати й про цілком негативний приклад проголошення нейтрального статусу - тут показовою є історія Бельгії, яка і в 1914, і в 1940 роках заявляла про свій нейтралітет, але це не завадило Німеччині використати її територію у своїх військових планах проти Франції. Історичний досвід країн Балтії в проведенні політики нейтралітету також не можна вважати успішним, беручи до уваги події 19401941 років у регіоні.
Ще одним варіантом розбудови оборонної політики країн Балтії на сучасному етапі можна вважати створення регіональної балтійської системи колективної безпеки у форматі оборонного союзу, до якого могли б увійти Литва, Латвія та Естонія. Серед позитивних сторін даного підходу до вирішення проблеми треба відзначити невеликі зусилля, які потрібні для інтеграційних процесів між цими державами завдяки спільному історичному минулому. Також слід зазначити, що спільність інтересів допомогла б країнам Балтії створити справді дієздатне об'єднання без кризи повноважень та керівництва. Регіональна структура такого формату була б більш гнучкою у реагуванні, бо створювалася б задля вирішення конкретної проблеми - протистояння імперським амбіціям Росії - і до неї не входили б так звані стратегічні партнери РФ у Європі - Франція та Німеччина, які можуть займатися лобіюванням російських інтересів у форматі НАТО та ЄС. До негативних сторін такої політики можна віднести остаточне зростання напруги в регіоні, бо Російська Федерація, безперечно, адекватно б від- реагувала на створення антиросійського, на думку Кремля, союзу на пострадянському просторі. До цього слід додати, що країни Балтії не мають належних ресурсів та матеріалів для забезпечення власної військової безпеки без допомоги ззовні.
Останнім геополітичним напрямком, який країни Балтії могли обрати у своєму розвитку, була інтеграція до Європи. Такий шлях передбачав тісні контакти з європейськими та євроатлантичними структурами - ЄС і НАТО, та у майбутньому вступ до цих організацій. Прибічники європейської політики аргументували свою позицію тим фактом, що лише співпраця з Європою допоможе подолати наслідки тоталітарного минулого, побудувати демократичне суспільство та ринкову економіку. Саме такими були ідеали відновлення незалежності прибалтійських держав. Тому закономірним виглядає той факт, що саме до Європи прибалтійські політики звернули свої погляди у пошуках надійного партнера.
На цьому шляху країни Балтії мали зробити ще один вибір, і стосувався він саме їхньої оборонної політики. Питання полягало у тому, до якої із структур звернутися та на яку орієнтуватися, в першу чергу, у формуванні новітньої, реорганізованої за всіма стандартами, європейської армії - до ЄС чи до НАТО? Позиція деяких європейських держав (Франція, Німеччина) стосовно продовження та інтенсифікації інтеграційних процесів у рамках Європейського Союзу призвела до формування Європейської політики безпеки та оборони і розповсюдження ідеї створення Європейських Сил Швидкого Реагування [10]. Рух у цьому напрямку призводить до створення ще однієї системи колективної безпеки у Європі - суто європейської, - яка у багатьох аспектах дублювала б євроатлантичну, але вже не могла розглядатися деякими політиками як арена розповсюдження американського впливу. Втім, слід пам'ятати, що конкретні кроки в цій галузі європейської інтеграції розвиваються досить повільними темпами, а вплив Російської Федерації на політику основних європейських ініціаторів даного проекту викликає конфронтацію між ними та країнами Центральної та Східної Європи, що традиційно вважають саме Москву джерелом небезпеки у регіоні. Через той факт, що лише НАТО на сьогоднішній день має достатньо розвинуту інфраструктуру та необхідний досвід для активної діяльності в форматі забезпечення так званої «твердої безпеки» - тобто безпосереднього захисту інтересів країн-членів за рахунок військової могутності, - саме євроатлантична інтеграція була обрана лідерами країн Балтії в якості зовнішньополітичного пріоритету у військовій сфері. Не останню роль у визначенні такої позиції як населення країн Балтії, так і лідерів цих держав відіграло й почуття подяки Сполученим Штатам Америки, що виникло в регіоні після розпаду СРСР. У протистоянні старої Європи та США вони, безперечно, стають на бік того, кого вважають визволителями від радянського колоніалізму, та не підтримують тих, хто, на їхню думку, просидів увесь період «холодної війни» під американським ядерним щитом та не здійснював активної діяльності в протистоянні з соціалістичним табором, підпавши під дію так званого «Мюнхенського синдрому». Ще однією важливою причиною активного розвитку саме євроатлантичних поглядів у галузі безпеки став прихід до влади в країнах Балтії нової генерації політичної еліти, значна частина якої представляла емігрантські кола. Беручи до уваги той факт, що саме у Сполучених Штатах знайшли притулок прибалтійські дисиденти-емігранти, легко зрозуміти, що серед цих людей трансатлантичні зв'язки мають велике значення та рівень підтримки [11].
Оцінюючи політичні передумови розвитку євроатлантичного вектора зовнішньої політики країн Балтії, необхідно відзначити, що основою успіху цих держав стало рішуче заперечення, відмова