Розглядаючи загальну ситуацію в регіоні, слід пам'ятати про специфіку окремих країн. При цьому необхідно виділити окремо Литовську Республіку, яка, на відміну від двох інших держав, мала значний досвід державотворчості (у форматі Великого Князівства Литовського) та змогла зберегти на своїй території беззаперечний статус литовського народу в якості титульної нації. На момент розпаду Радянського Союзу Литва залишалася однією з відносно однорідних в етнічному плані республік, литовці складали 80 % від усього населення. В Естонії, натомість, доля титульного етносу не перевищувала 61,5 %, а у Латвії - 51,8 % [12]. Це, з одного боку, допомогло Вільнюсу майже уникнути дипломатичних суперечок з Російською Федерацією стосовно прав російськомовної меншини, які стали визначальною частиною зовнішньополітичних відносин Естонія - РФ та Латвія - РФ, з іншого - забезпечило більш стабільну внутрішньополітичну ситуацію в країні. Незважаючи на все вищезгадане, Литва опинилась у досить складному становищі стосовно подальшого політичного розвитку. Найкращим підтвердженням цієї тези є хаос у заявах політиків. У програмі уряду, що був сформований Казимірою Прунскене у 1990 році («Трудова партія»), було задекларовано, що один із найперспективніших шляхів повернення Литви у Європу проходить крізь переосмислення та матеріалізацію поняття Північного регіону. Через рік Гедимінас Вагнорюс (партія «Саюдіс»), що очолив литовський уряд, наголосив на необхідності інтегруватися у світовий, особливо європейський, ринок. У 1994 році у програмі уряду Адольфаса Слезевічуса («Трудова партія») вже чітко були сформульовані зовнішньополітичні цілі Литви. Прибічниками розвитку євроатлантичних процесів були й президенти Литви: Альгірдас Бразаускас (19931998 рр.) та Валдас Адамкус (1998-2003 рр., 20042009 рр.) [13].

Вектор зовнішньої політики кожної держави визначається політичними силами, що знаходяться при владі. У Латвії протягом першої половини 1990-х років на політичній арені домінували партії «Латвійський шлях» та «Саємнікес» («Хазяїн»). Представники «Латвійського шляху» очолювали уряд у 1993-1997 роках. Саме тоді країна почала робити перші кроки до вступу в НАТО. У програмі правлячої партії «Латвійський шлях» містилися положення про інтеграцію як пріоритет зовнішньої політики [14].

В Естонії політична ситуація з моменту проголошення незалежності 20 серпня 1991 характеризувалася нестабільністю у вищих ешелонах законодавчої та виконавчої влади. Ситуація постійно ускладнювалася через протиріччя з Росією, які були викликані територіальними суперечками, а також значною кількістю етнічних росіян. У державі існували дуже сильні протиріччя між президентом і урядом, але тільки щодо внутрішньої політики - ніколи європейський шлях подальшого розвитку зовнішньої політики не ставився під сумнів. Членству в ЄС та НАТО були підпорядковані усі внутрішньополітичні кроки. Довгий час перші позиції на політичному олімпі країни займало об'єднання «Ісамаа» («Вітчизна») [15]. Один з її лідерів, Леннарт Мері, був президентом Естонії майже 9 років (1992-2001). Він постійно виступав за розвиток відносин з європейськими та євроатлантичними структурами [16].

Таким чином, беручи до уваги всі зазначені фактори, можна стверджувати, що євроатлантичний курс був найбільш прийнятним для розвитку балтійських країн та формування їхніх військових доктрин. Саме євроатлантизм став основою для створення документальної бази та планів розвитку і функціонування збройних сил Латвії, Литви та Естонії, забезпечив їхню захищеність на міжнародній арені. І саме базуючись на цих твердженнях, розвивалась зовнішня політика в галузі безпеки та оборони країн Балтії як протягом 1990-х років, так і на початку ХХІ століття.

Успіхи країн Балтії у євроатлантичній інтеграції є наслідком виваженої політики їхніх лідерів та національної згуртованості народів цих держав навколо ідеї повернення до європейської сім'ї народів. Хоча головну причину розвитку саме такого вектора зовнішньополітичної орієнтації лідери Естонії, Латвії та Литви офіційно вбачали у прагненні повернутися до Європи та приєднатися до її системи колективної безпеки, все ж таки найважливішим фактором слід об'єктивно вважати страх прибалтів, хоча б на початковому етапі державотворчості, перед російською проімперською політикою [17].

Проаналізувавши позицію прибалтійських урядів щодо визначення майбутнього зовнішньополітичного курсу, можна з упевненістю сказати, що досвід євроатлантичної інтеграції Естонії, Латвії та Литви підказує іншим перехідним демократіям пострадянського простору, які задекларували своє прагнення стати частиною євроатлантичної системи колективної безпеки, шлях до досягнення поставлених завдань. Налагодження відносин з країнами Балтії саме із євроатлантичних питань може стати тим позитивним фактором, що примусить такі держави швидше проводити реформування власних структур і налагоджувати співпрацю з Брюсселем.ЛІТЕРАТУРА

Адамкус В. Имя судьбы - Литва / В. Адамкус. - Вільнюс: Астрид, 1998. - 156 с.; Бразаускас А. Пять лет президенства: события, воспоминания, мысли / А. Бразаускас. - М., ЗАО «Унипринт», 2002. - 623 с.

Гусаков Г. Интервью с президентом Эстонии / Г. Гусаков // Зеркало недели. - 1994. - № 12.

Spruds A. Minority Issues in the Baltic States in the Context of the NATO Enlargement / А. Spruds. Riga Stradina University. - Riga, Latvia. - 42 p.

Program of the political