На думку автора, Корейська війна 1950-1953 рр. не лише показала обмеженість можливостей «стримування» (ця концепція була сформульована в 1948 р. в директиві Ради національної безпеки № 67 і мала на увазі прагнення змусити Радянський Союз обмежити зону свого контролю державних кордонів за станом на 1947 р.) [2], але і продемонструвала відсутність у США чітких уявлень про сферу американської стратегічної відповідальності.

Республіканці, що прийшли до влади в січні 1953 р., відійшли від політики «стримування». Обрання на посаду президента Д. Ейзенхауера спричинило перегляд зовнішньополітичних пріоритетів, багато в чому пов' язаних саме з подіями в Китаї і Кореї. Ревізія старих орієнтирів проходила за трьома напрямами: відмова від абсолютизації значення подій в Європі; посилення уваги до забезпечення безпеки самих Сполучених Штатів; активізація політики в Азії. У 1953 р. Д. Ейзенхауер призначив на посаду голови ОКНШ (Об'єднаний комітет начальників штабів) адмірала Артура Ретфорда. Ставши одним із головних радників президента з військових питань, він протягом тільки 1953 р. тричі рекомендував застосувати в Азії ядерну зброю. У американській еліті визріло розуміння того, що післявоєнний світ перестав залежати тільки від стабільності в Європі. Питання про посилення ролі США слід було, у такому разі, розглядати в масштабах Євразії.

Важливо підкреслити, що геополітичне зрушення, викликане випаданням Китаю із зони впливу США, створило необхідність відновити стійкість регіональної підсистеми в умовах, коли вже було не можна розраховувати на співпрацю з Пекіном і навіть доводилося долати його протидію. Взаємне роздратування між СРСР і США в роки корейської війни переросло у ворожість.

1951 рік в структурному відношенні був для регіону переломним. З нього почався період інтенсивного формування регіональних союзів двостороннього і багатостороннього рівня, свого роду «блокоманія», характерна для 50-х років. На вересень 1951 р. в Сан-Франциско була призначена конференція для підписання мирного договору з Японією. Одночасно США мали намір укласти з Токіо двосторонній договір про основи відносин. Процес нормалізації відносин з Японією був головною ланкою в ланцюзі зусиль, покликаних заповнити «втрату Китаю».

Виходячи з того, що партнерство з Токіо для Вашингтону було надзвичайно важливим, мирний договір з Японією в кінці 40-х років не мислився американськими політиками у відриві від інших домовленостей, покликаних утворити правову базу для американської присутності в Східній Азії. Безпека Японії була дуже важлива для позицій США в зоні Тихого океану.

Але врегулювання з Японією було неможливе без взаєморозуміння з некомуністичними державами, які постраждали від японської агресії і що побоювалися відновлення її потужності в майбутньому. Тому, розробляючи проекти партнерства з Токіо, США готувалися і до укладення антияпонських договорів з Австралією, Новою Зеландією і Філіппінами.

Головний з них, Договір безпеки між Австралією, Новою Зеландією і США (АНЗЮС), був підписаний 1 вересня 1951 р. в Сан- Франциско. Учасники договору визнавали, що «озброєний напад на одну із сторін в зоні Тихого океану являв би небезпеку для його власного миру і безпеки» [3]. Хоча в тексті не було прямої вказівки на Японію як потенційне джерело загрози, з погляду Австралії і Нової Зеландії, він гарантував їм захист саме проти неї - така була ціна згоди цих країн підтримати США в питанні мирного врегулювання з Токіо.

З 52 країн, що брали участь в Сан- франциській конференції 4-8 вересня 1951 р., договір не підписали СРСР, Польща і Чехословаччина. Ні КНР, ні Тайвань на конференцію запрошені не були, оскільки всі країни-учасниці підтримували стосунки з різними китайськими режимами, і появу представників тільки одного «з Китаїв» могло викликати небажані розбіжності.

Зазначимо, що мирне врегулювання з Токіо усунуло перешкоду для укладання американо- японського договору про гарантію безпеки, який був підписаний на наступній день після мирного договору. Він передбачав надання Японією Сполученим Штатам право захищати її. За адміністративною угодою США, що додавалася до договору, отримали право розміщувати озброєні сили в Японії і навколо неї, якщо це було необхідно для забезпечення миру і безпеки на Далекому Сході.

Автор статті погоджується з думкою науковця, який дослідив це питання Ральфа Клофа, він вважає: «...Договори безпеки з Філіппінами, а також Австралією і Новою Зеландією були направлені на забезпечення американської допомоги на випадок відновлення японської агресії. Отже, ці договори не можна вважати за результат Корейської війни, та і в цілому система договорів у той момент ніяк не вважалася бар'єром проти комунізму» [4].

Важливо зазначити, що за правління Г. Трумена «тихоокеанський оборонний периметр» пролягав через Філіппіни, Японію, о-ва Рюкю і Алеути. Після початку війни в Кореї ця зона, як виявляється з документів, була уточнена, і до неї додалися Австралія і Нова Зеландія. З приходом нової адміністрації в американських трактуваннях з'явився важливий новий момент. У січні 1953 р. Рада національної безпеки констатувала: «Сполучені Штати перейняли на себе зобов'язання вважати, що напад на Японію, Філіппіни, Австралію і Нову Зеландію буде нападом і на США» [5].

«Оборонний периметр» США продовжував розширюватися. У серпні 1954 р. в «Огляді політики США на Далекому Сході» для РНБ вперше було сказано, що його лінія проходить через Тайвань.

Завершальним кроком у побудові американською політикою мережі регіональних альянсів у 50-х роках, було підписання 2 грудня