1954 р. Договору про взаємну оборону з Тайванем. Це був договір того ж рівня, що і між США і Південною Кореєю або Філіппінами. Важливо, що згідно зі ст. 7 договору, зобов'язання США розповсюджуватимуться на власне Тайвань і Пескадорські острова. У цьому реалізовувалася прийнята в 1953 р. установка США не розширювати сферу своєї відповідальності в зоні потенційного конфлікту КНР з Тайванем.
Отже, система відносин, що складається в регіоні, давала Сполученим Штатам організаційно- політичні переваги, але не формувала «щільного» стабілізуючого середовища. Чан Кайши, що відчував свою уразливість на Тайвані, проявляв в 50-х роках активність, намагаючись добитися створення трьохсторонніх блоків з Японією, Південною Кореєю і іншими країнами. Ці спроби не принесли результатів.
Результат перемир'я в Кореї 27 липня 1953 р. дозволив лідерам КНР знову звернутися до «відкладеної» на час війни тайванської проблеми. В порівнянні з початком 1950 р., коли шанси Пекіна на успішне проведення військової операції щодо острова оцінювалися виключно високо, ситуація 1953 року вимагала від КНР пошуку нових підходів, з урахуванням чинника американського втручання. Пекін не міг тепер приступати до операції по «звільненню» Тайваню без дипломатичної підготовки - треба було, принаймні, представити свої дії як вимушену реакцію на жорсткий імперіалістичний курс США. Вигідна з цієї точки зору ситуація виникла літом 1954 р., коли стало ясно, що найближчими місяцями Сполучені Штати мають намір зайнятися зміцненням своїх позицій на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії. 23 липня 1954 р. в офіційній газеті ЦК КПК «Женьмінь жібао» була опублікована редакційна стаття під назвою «Обов'язково потрібно звільнити Тайвань» [6].
Різке загострення ситуації в Тайванській протоці в січні 1955 р. мало широкий резонанс. Вперше тайванська проблема була усвідомлена як проблема всієї світової спільноти. На думку автора, протиборство КР - КНР у будь-який момент, в разі активного втручання США або Радянського Союзу, могло привести до нової великомасштабної війни. 5 лютого СРСР виступив з ініціативою скликати конференцію за участю всіх зацікавлених сторін, зокрема КНР і США. Пекін цю пропозицію не підтримав, пославшись на те, що тайванська проблема, як внутрішня справа КНР, не може обговорюватися на міжнародному форумі. Таким чином, участь світової спільноти у вирішенні тайванської суперечки виявилася блокованою.
Взявши участь в обороні «прибережних островів», Сполучені Штати вперше по-справжньому втрутилися в протиборство КР - КНР, і американські лідери змогли своїми очима переконатися, який значний конфліктний потенціал несе в собі тайванська проблема. На одному із засідань РНБ у лютому 1955 р., коли мова зайшла про «прибережні острови», Ейзенхауер заявив, що «краще б вони потонули». Після захоплення дрібних островів, природно було чекати атаки НВАК на Цзіньмень і Матцу. В березні 1955 р. на засіданні РНБ було прийнято рішення попередити Пекін про можливість застосування до нього ядерної зброї в разі продовження агресивних дій. Ця загроза була озвучена Даллесом і Ейзенхауером 15 і 16 березня.
До середини березня 1955 р. напруженість досягла максимального рівня. Керівники КНР явно сприйняли сигнал серйозно. Майже через місяць, 13 квітня 1955 р., на засіданні Постійного Комітету ВЗНП (Всекитайські збори народних представників), Чжоу Еньлай заявив про «бажання китайського народу звільнити Тайвань мирними засобами», що, по суті, означало відбій «військової тривоги».
Таким чином, Сполучені Штати в 1954-1955 рр. вперше були вимушені втрутитися в хід військового протистояння КНР - КР. Криза показала, що при конфронтаційному розвитку подій первинного значення набуває проблема «прибережних островів», і що можливість маніпулювання поведінкою Чан Кайши з Вашингтона має свої межі. Ясно виявилася нездатність світової спільноти яким-небудь чином вплинути на вирішення тайванської проблеми, навіть у разі, коли розвиток подій у Тайванській протоці вів до виникнення прямої загрози глобальній безпеці. Опинившись під загрозою атомної війни, США і КНР були вимушені весною 1955 р. піти на переговори, що також стало одним із важливих підсумків кризи.
Слід зауважити, що в ході китайсько- американських переговорів у Женеві завданням китайської сторони було добитися дипломатичного визнання КНР Сполученими Штатами. Взамін Пекін був готовий декларувати відмову від застосування сили в Тайванській протоці. По суті справи це могло означати згоду на формулу розділених держав. Але США не були готові визнати КНР, їх цікавили приватні питання головним чином звільнення американських льотчиків, що знаходилися в китайському полоні.
Ще в січні 1955 р. конгрес ухвалив резолюцію, що дозволяла президентові застосувати силу при необхідності захисту Тайваню і «зв'язані з ним позиції і території». Правда, питання про те, що розумілося під останніми залишалося відкритим.
Строго кажучи, резолюція «покривала тільки сам Тайвань і Песькадорські о-ва» [7]. У відношенні ж о-вів Кемой і Мацу малося на увазі, що їх слід було захищати лише в тому випадку, якщо були вагомі підстави вважати, що напад на них є фазою підготовки до атаки безпосередньо на Тайвань.
Отже, ми можемо зробити висновок, що як особливий політичний феномен тайванська проблема набула всіх своїх характерних рис в результаті втручання США в хід протистояння між двома китайськими режимами - КР і КНР, що відбулося літом 1950 р. Зафіксувавши факт американського втручання як переломний для процесу формування даної проблеми, звернемося до розгляду її еволюції. На думку автора, дуже важливим є аналіз