УДК 327:061.1 ЄС

Key words: the European Union, cooperation, general foreign policy, security policy, the Maastricht agreement, Amsterdam treaty, Nice treaty.З початком 90-х років стартував новий рівень європейської інтеграції. Створення ЄС передбачало формування економічного, політичного і валютного союзу. Зокрема, політичний союз мав опікуватися проведенням спільної зовнішньої політики та політики безпеки (скорочено СЗПБ) у межах ЄС. Мета статті - простежити інтеграційний розвиток Європейського Союзу в галузі спільної зовнішньої політики та політики безпеки за Маастрихтськими угодами, Амстердамським і Ніццьким договорами.

Досліджувана тема перебуває в полі зору істориків та політологів різних країн світу. Переважна більшість вітчизняних авторів приділяють увагу проблематиці входження України до ЄС [1]; послідовну характеристику основних етапів розвитку європейської інтеграції можна знайти в загальних посібниках [2], серед яких заслуговує на увагу науково-популярне видання О.С. Вонсовича [3], в якому подається інформація щодо історичного виміру процесу створення загальноєвропейської системи колективної безпеки. В працях російських авторів Ю.А. Борко, Д.А. Данілова, В.В. Журкіна

та західних дослідників Д. Дайнен, Н. Мусіс

окремо вивчається галузь спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС у певні проміжки часу. Значна частина інформації представлена на офіційному сайті ЄС [6].

Розвитку інтеграції в галузі СЗПБ сприяли певні зовнішні фактори. По-перше, із розпадом СРСР і соціалістичного блоку зменшилася вірогідність глобального збройного конфлікту між Заходом та Сходом, як наслідок, - послабла залежність західноєвропейських країн від США, які протягом тривалого часу виступали гарантом безпеки та миру в західному світі. По-друге, економічна міць інтеграційного об'єднання потребувала більшого політичного виміру для захисту своїх інтересів на міжнародній арені. По- третє, друга половина ХХ сторіччя ознаменувала процес розпаду країн і формування нових, що призвело до посилення територіальних претензій і збройних конфліктів на європейському континенті. Саме СЗПБ була покликана вирішити ці питання.

Досліджуючи розвиток спільної зовнішньої політики та політики безпеки, можна виділити етапи за назвами основних офіційних договорів Європейського Союзу - Маастрихтський, Амстердамський і Ніццький.

Офіційним документом, який започаткував нововведення, став Договір про ЄС (ДЄС), що належить до комплексу Маастрихтських угод 1992 р. Враховуючи зміст попередніх документів, - Римську угоду та Єдиний Європейський акт, автори Угоди внесли до її складу все, що стосувалося спільного підходу до вирішення питань зовнішньої політики та безпеки. Передбачалося, що СЗПБ повинні будуватися на концепції єдиної довготривалої оборонної політики, розвитку процесу роззброєння, контролі над озброєнням в Європі, а також на узгодженні позицій відносно інших країн і ситуації у світі в цілому.

V розділ ДЄС вперше чітко сформулював цілі СЗПБ: по-перше, захист спільних цінностей держав-членів, основних інтересів, цілісності та незалежності Союзу; по-друге, зміцнення безпеки Союзу та його членів усіма можливими засобами; по-третє, збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, Гельсінського Заключного Акту та цілей Паризької хартії; по- четверте, сприяння міжнародному співробітництву (ст. J.1 п. 2) [7]. Таким чином, зазначені цілі передбачали активну участь Європейського союзу у міжнародних процесах.

Маастрихтський договір запровадив два нових інструменти здійснення СЗПБ: спільна позиція та спільні дії. Детально сформулювавши принципи і методи вироблення спільної позиції, держави-члени ЄС зобов'язалися гарантувати відповідність їхньої національної політики спільній позиції. Згідно з договором Рада ЄС розробляє спільні позиції і визначає сферу застосування спільних дій, їх основні цілі і завдання, тривалість, засоби й умови реалізації (ст. J.3 пп.1, 2) [8]. Члени Євросоюзу мають дотримуватися спільних дій доки не спливе термін або не будуть досягнуті поставлені цілі. Таким чином, країни ЄС мають проводити свою національну політику за лінією, розробленою на міждержавному рівні за їх участю. Складається враження, що мова йде скоріше про гарантії того, що під час спільної дії учасники не відступлять назад і не залишать своїх партнерів наодинці.

На політику безпеки були також поширені положення про зобов'язання держав-членів щодо утримання від будь-яких дій, які суперечать інтересам Євросоюзу (ст. J.1 п. 4) [7]. У попередньому документі - Єдиному Європейському акті - це стосувалося лише зовнішньополітичної сфери.

На думку творців ДЄС, досягнення основних цілей може бути забезпечено шляхом встановлення систематичного співробітництва між державами-членами та узгодження спільних позицій в даній сфері (ст. J.1 п. 3) [7]. Такий обережний підхід авторів договору можна пояснити традиційними сумнівами більшості західноєвропейських лідерів щодо необхідності прискорення розвитку інтеграції в галузі зовнішньої політики і безпеки. Побоюючись поширення елементів наднаціональності на досить таки делікатну сферу, як зовнішня політика, лідери Євросоюзу прагнули зберегти міждержавний характер співробітництва та мінімізувати свої обов'язки в практичному плані. Тому, щоб не створювати нової воєнної структури, Західноєвропейський Союз проголошувався невід'ємною частиною розвитку ЄС (ст. J.4 п. 2) [9]. У Декларації про Західноєвропейський Союз на додаток договору, країни-члени ЗЄС дійшли згоди стосовно необхідності розвитку Європейської ідентичності в галузі безпеки та оборони. Зазначалося, що у перспективі ЗЄС буде розвиватися як оборонний компонент ЄС і як засіб зміцнення європейської опори в Атлантичному союзі [10]. Висловлений у договорі намір упродовж п'яти років переглянути оборонні домовленості, свідчив про те, що оборонна позиція ЄС дедалі набуватиме більше проєвропейського, ніж проатлантичного вигляду [11].

У Договорі про Європейський союз були зазначені механізми керування спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки. Визначення принципів і