загальних напрямків СЗПБ закріплювалося за Європейською Радою, тим самим надаючи їй визначну роль (ст. J.8 п. 1) [12]. Рада ЄС приймає рішення, які необхідні для визначення і здійснення СЗПБ на основі основних загальних положень, визначених Європейською Радою (ст. J.8 п. 2) [13]. Окрім Європейської Ради і Ради ЄС, у розробці рішень беруть участь Європейська комісія і Європейський парламент. Договір обумовив повноправну участь Комісії в роботі СЗПБ, хоча вона й не має виняткового права на подання пропозицій. Щодо залучення до СЗПБ Європарламенту, на думку Д. Дайнена, договір містить слабкіші зобов'язання. З огляду на те, що СЗПБ належить до міжурядового стовпа, на який не поширюється юрисдикція Суду ЄС, не було жодних засобів примусити держави-члени виконувати ті чи інші положення СЗПБ [14].
На міжнародній арені Європейський союз представляє головуюча держава-член Союзу, яка несе відповідальність за виконання відповідних рішень. У межах цієї компетенції вона висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях (ст. J.5 п. 1, 2) [12]. Головуюча держава-член діє за підтримки Генерального секретаря Ради, який виконує обов'язки Високого Представника у справах спільної зовнішньої політики і політики безпеки.
Успіх СЗПБ, певною мірою, залежав від способу ухвалення спільної позиції та спільних дій. Процедура прийняття рішень як і раніше передбачала одностайність держав-членів. Визнаючи стратегічні рішення або приймаючи будь-які рішення щодо реалізації спільних дій, Європейська Рада має діяти на основі кваліфікованої більшості (ст. J.3 п. 2) [9]. Одні держави-члени виступали за процедуру голосування кваліфікованою більшістю; інші наполягали на тому, що нормою стосовно СЗПБ має бути одностайне ухвалення рішень. Для більшої ефективності ДЄС зберіг принцип «трійки» - консультації керівництва головуючої держави з попереднім та наступним керівництвом (ст. J.5 п. 3) [9]. Договір зафіксував незграбний компроміс, передбачивши голосування більшістю із застосування спільних заходів, які Рада попередньо мала ухвалити одностайно.
Маастрихтські угоди не змогли чітко сформулювати принципи і напрями СЗПБ Євросоюзу, а скоріше встановили механізми узгодження зовнішньополітичних курсів країн- учасниць. Не дивлячись на значну гнучкість положень ДЄС в галузі СЗПБ (різні темпи інтеграції для членів ЄС в військо-політичній сфері), він усе ж таки в певній мірі обмежує суверенітет країн-учасниць. Хоча у вирішенні питань СЗПБ зберігся пріоритет національної влади, яка має право вето, частина повноважень країн ЄС все ж таки передали на наднаціональний рівень, узявши на себе зобов'язання дотримуватися лінії, розробленої учасниками Євросоюзу.
Зберігся певний дисбаланс між різними напрямками СЗПБ. Якщо галузь безпеки отримала значний розвиток у ДЄС, то оборонні питання на даному етапі були винесені за межі СЗПБ. Підкреслювалося, що формування спільної оборони - справа майбутнього. Творці ДЄС розглядали політику безпеки в якості перехідного етапу до формування спільної оборонної політики (ст. J.4 п. 1) [12]. Тим не менш, визначення нового політичного вектору в Маастрихтських угодах з часом приведе до створення спільної оборонної політики і в перспективі - до появи єдиної армії.
Розвиток європейської співпраці в галузі зовнішньої політики і безпеки потребував компромісних рішень з боку держав-членів Євросоюзу. Договір про ЄС розвів європейських партнерів на два політичні полюси - «європоцентристський» і «атлантичний». ДЄС критикували як супротивники, так і прибічники поглиблення євроінтеграції. Перш за все, це Франція і Німеччина, які були розчаровані надмірною обережністю і недостатньою розвинутістю його положень. Провину за це вони покладали на країни, які не бажали сприяти більшому поширенню інтеграції, а саме на Великобританію, яка підтримувала особливі відносини з США [15]. Це призвело до поширення ідей про різний ступінь інтеграції окремих країн ЄС.
У червні 1992 р. в Лісабоні Європейська Рада окреслила пріоритетні сфери для спільних дій в галузі політики безпеки: активне співробітництво Європейського Союзу в рамках РБСЄ; політика роззброєння і контролю за зброєю в Європі разом із заходами створення атмосфери довіри; питання непоширення ядерної зброї; військово - економічні аспекти безпеки, особливо контролювання процесу передачі військової технології третім країнам [16]. Виходячи з кола визначених пріоритетів, стає зрозумілим, що ЄС не передбачав безпосереднього військового втручання в міжнародні конфлікти.
Впровадженням Маастрихтських угод і визначенням цілей, адекватних на той час можливостям СЗПБ, завершується Маастрихтський етап (1992-1995 рр.) формування спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу. На цьому етапі був продовжений розвиток інтеграційних процесів у зовнішній політиці, більшої чіткості набув напрям безпеки і була проголошена можливість подібної співпраці в галузі оборони. Незважаючи на певні успіхи, на цьому етапі залишилися невизначеними положення ЗЄС та його відносини з Євросоюзом, як наслідок, - ЄС фактично не мав військових важелів. Існуючий принцип одноголосності перешкоджав проведенню дієвої політики ЄС і тим самим робив галузь СЗПБ не ефективною. Незадоволеність багатьма положеннями ДЄС призвела до того, що практично відразу після підписання цього договору виникає необхідність його перегляду.
У Договорі про Європейський союз було передбачено, що в 1996 р. буде скликана конференція представників урядів держав-членів ЄС, щоб переглянути застарілі положення ДЄС і прийняти низку нових ідей [17].
У середині 90-х років за ініціативою відповідального за зовнішню політику і політику безпеки Євросоюзу Ганса Ван ден Брука була створена Група експертів високого рівня з СЗПБ, яка в грудні 1994 р. у Брюсселі надала свій перший доклад «Європейська політика