безпеки напередодні 2000 р.». Під різкою критикою опинилися ЗЄС і СЗПБ через свою «інерцію і безсилля». Мова йшла про те, щоб за короткі терміни розробити і приступити до реалізації ефективної європейської зовнішньої політики і політики безпеки, включаючи оборону. Була запропонована система конкретних заходів, серед яких створення «європейських сил інтервенції» та системи колективної безпеки, підготовка до злиття ЗЄС і ЄС, прийняття зобов'язань про взаємодопомогу, які би поширювалися на всіх членів союзу. Також передбачалися структурні реформи в ЄС - затвердження посту керівника зовнішньої політики й оборонної політики ЄС, зміни в правилах голосування, які мали полегшити процедуру прийняття рішень з військово- політичних питань. Свого роду це була спроба створити військовий союз країн ЄС.
Проте в черговий раз виникли суперечки всередині ЄС. По-перше, Великобританія рішуче відкинула всі пропозиції, аргументуючи це тим, що безпеку Західній Європі має забезпечувати
НАТО. До того ж в самому Вашингтоні вороже поставилися до радикальних європейських ідей, які загрожували керівній ролі США в атлантичній системі. По-друге, ЗЄС прагнув зберегти самостійність і висловлювався проти приєднання до ЄС.
На майбутній Міжурядовій конференції детально були зазначені завдання в галузі СЗПБ, а саме, - перетворити присутність Європи на більш помітну в світі. Для цього потрібно, перш за все, забезпечити послідовність зовнішньої політики; по-друге, зміцнити положення Договору про ЄС, які покладають відповідальність на Раду і Комісію; по-третє, зробити зовнішні акції більш ефективними, тим самим досягти одноголосності в союзі; по-четверте, створити міцну базу для спільної зовнішньої політики і політики безпеки, поклавши спільну відповідальність щодо забезпечення цієї політики на держав-членів головуючих у Раді; по-п'яте, ідентифікувати галузі безпеки й оборони; по-шосте, створити умови інкорпорації ЗЄС в Євросоюз [18].
Міжурядова конференція розпочала свою роботу 29 березня 1996 р. у Турині, перелік питань порядку денного мав такі пункти: інструменти, ухвалення рішень, представництво, планування і аналіз, бюджет і одвічна проблема відносин між ЄС і ЗЄС [19]. Серед всього іншого було заявлено про те, що політична вага Союзу має бути відповідною до його економічної потужності. Для досягнення цієї мети передбачалося наступне: встановити принципи СЗПБ і визначити, дії необхідні для досягнення цих принципів; розробити процедури і структури, необхідні для проведення СЗПБ і домовитися про фінансування цієї галузі. У ході Міжурядової конференції делегати зазначили, що на відміну від спільних позицій, про які мова йшла у Договорі про ЄС, спільні дії потребують вже реальних засобів їх втілення й особливо фінансових коштів. Крім того, нарікань викликав розподіл функцій між різними інститутами ЄС, який може призвести до дублювання їхніх дій. В цілому ж констатувалося, що Євросоюз поки не має зовнішньої політики в загальноприйнятому розумінні цього терміну, а розвитку цього напрямку заважають, в першу чергу, національні амбіції держав-членів.
На засіданні Європейської ради у Флоренції знову були висунуті конкретні пропозиції щодо збільшення можливостей СЗПБ. По-перше, мова йшла про більш ефективну взаємодію структур ЄС, які були задіяні у СЗПБ (Європейська рада, Рада ЄС, Комісії головуючої держави, держав- членів) у підготовці до проведення спільних дій. По-друге, значна увага приділялася розробці механізмів фінансування СЗПБ. Усе більше почали говорити про поєднання економічних і зовнішньополітичних методів, встановлення більш тісних зв'язків ЗЄС і ЄС. Актуальним стало пом'якшення принципу одноголосності в даній сфері.
Як і раніше, рішучими прибічниками поглиблення інтеграції залишалися Франція і Німеччина. На їхньому боці знаходилися Іспанія і Бельгія. Італія вагалася, як і два нові члени, Австрія і Фінляндія (вступили до ЄС в 1995 р.). Франко- германському блоку протистояла Великобританія. Її традиційно підгримували Нідерланди, час від часу Данія, Португалія і Швеція.
Країни-члени ЄС з числа «євроцентристів», а саме, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург, Франція і Німеччина, 25 березня у Римі подали до розгляду спільний документ «Проект шести» щодо поетапної інтеграції ЗЄС в ЄС, підготовлений у формі протоколу за статтею J. 4.2 розділу V Договору про ЄС [20]. З метою посилення військово-політичного напряму передбачалася інтеграція ЗЄС в ЄС у три етапи: перший припускав гармонізацію структур і механізмів обох союзів при збереженні інституціональної незалежності ЗЄС; на другому етапі на ЗЄС покладалася відповідальність за виконання антикризових заходів, але функції з прийняття рішення закріплювалися за Радою ЄС; на заключному етапі передбачалося повне завершення інтеграції ЗЄС в ЄС і включення статті V Брюссельського договору, який впроваджував ЗЄС, у Договір про ЄС або у додатковий до нього протокол [21].
Прагнення «євроцентристів» мінімізувати протиріччя шляхом додаткової гнучкості інтеграції в галузі СЗПБ не врятувало цей проект, хоча він отримав підтримку більшості членів ЄС. На цей раз із власними пропозиціями виступили Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Португалія та Швеція, які запропонували використовувати принцип «поглибленого співробітництва» винятково лише для СЗПБ [22]. Оцінюючи роботу Міжурядової конференції, слід відмітити наполегливість країн-членів ЄС і ЗЄС щодо майбутнього розвитку інтеграції в галузі СЗПБ.
Завершенням роботи Міжурядової конференції стало засідання Європейської ради 16-17 червня 1997 р. у Нідерландах, на якому був підписаний новий договір - Амстердамський. Здебільшого мова в ньому йшла про можливість повної інтеграції ЗЄС у ЄС, тобто в майбутньому Євросоюз мав стати організацією, яка володіє військово-політичними функціями.
Цілі спільної зовнішньої та безпекової політики, визначені Амстердамським договором, наступні: оберігати спільні цінності,