інтереси, взаємозалежність та єдність Союзу; зміцнювати безпеку Союзу всіма можливими засобами; зберігати мир і зміцнювати міжнародну безпеку відповідно до принципів, визначених у Статуті ООН, Гельсінському заключному акті та Паризькій хартії'; розвивати міжнародну співпрацю; зміцнювати демократію та сприяти дотриманню принципів верховенства права, поваги до прав та основних свобод людини (ст. 11 ДЄС) [23]. Зазначені цілі свідчать про те, що спільна політика охоплює майже всі напрями зовнішньої та безпекової політики.
Згідно з Амстердамським договором основою для спільних дій і позицій повинні стати напрями спільної стратегії, яку приймав Євросоюз. Під час вироблення спільної стратегії були визначені мета, тривалість і засоби, які мають бути в розпорядженні ЄС і держав-членів підчас проведення спільних акцій (ст. 12 ДЄС) [24].
Новим елементом, впровадженим Амстердамським договором, є розроблення спільних стратегій, що їх ухвалює Європейська Рада й реалізує Союз у сферах, які мають важливе значення для Союзу в цілому. Стаття 13 Договору про ЄС чітко зазначає, що на основі загальних положень, визначених Європейською Радою, Рада міністрів ухвалює рішення, необхідні для визначення і здійснення спільної зовнішньої політики та політики безпеки [24]. На підставі спільних стратегій зручно знаходити стратегічні відповіді на міжнародні кризи та підвищувати ефективність діяльності Союзу, оскільки в рамках спільних стратегій рішення можна ухвалювати більшістю голосів. Стає зрозумілим, що визначення спільних стратегій залежить від окреслення спільних інтересів більшості держав-членів.
Спільні позиції, що їх ухвалює Рада, визначають підхід Євросоюзу до окремих питань, що випливають з географічної наближеності або проблемності іншого характеру. Національна політика країн Союзу має відповідати основним засадам спільних позицій (ст. 15 ДЄС) [25].
Значна увага в новому документі надавалася систематичній співпраці, яка передбачала інформування державами-членами один одного, а також проведення спільних консультацій у рамках Ради щодо питань СЗПБ, які становлять загальний інтерес, щоб забезпечити якнайефективніший спільний вплив держав-учасниць Союзу (ст. 16 ДЄС) [25].
На відміну від попередніх договорів, цей документ чітко зазначав зобов'язання країн- членів ЄС на активну і беззастережну підтримку в галузі СЗПБ. Держави-члени мають координувати свою діяльність у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях (ст. 19 ДЄС) [26].
Зміни торкнулися інституційної структури спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Згідно з Амстердамським договором була впроваджена нова посада - Високий представник Євросоюзу з СЗПБ, який водночас був Генеральним секретарем Ради ЄС. До його повноважень належало здійснення координації і забезпечення функціонування всієї системи СЗПБ, а також від імені Ради ЄС ведення переговорів з країнами, що не належали до ЄС (ст. 26 ДЄС) [27]. Детальніше завдання Високого представника Союзу з питань СЗПБ розроблені на Гельсінському саміті Європейської Ради (10-11 грудня 1999 р.) і полягають у наступному: допомагати Голові ЄС у координуванні роботи Ради ЄС з метою забезпечення узгодженості різноманітних аспектів зовнішньополітичної діяльності Союзу; сприяти підготуванню політичних рішень і формулювань для Ради з питань зовнішньої та безпекової політики з метою постійного зосередження на ключових питаннях, що потребують швидкого розв'язання або політичного контролю; докладати зусилля до реалізації рішень у сфері СЗПБ, тісно співпрацювати з Комісією, державами-членами й іншими органами, що відповідають за ефективну імплементацію цих рішень [28].
Новації торкнулись «Трійки Спільноти». Після Амстердамського договору вона складається з держави, що головує в ЄС, Високого представника з питань СЗПБ і представника Європейської Комісії (ст. 21 ДЄС) [29]. Крім того, до її складу можуть входити голова держави, що головуватиме наступною та/або призначений Радою спеціальний представник, який має мандат стосовно конкретних питань зовнішньої політики.
У прийнятті рішень зі СЗПБ продовжував діяти принцип одноголосності, проте утримання або неучасть у голосуванні окремих представників не має перешкоджати їхньому прийняттю. Утримуючись від голосування, будь- який член Ради знімає з себе зобов'язання виконувати дане рішення, але визнає, що таке рішення є обов'язковим для Союзу, отже - не вживати жодних дій, які можуть перешкоджати або суперечити діяльності ЄС (ст. 23 п. 1) [30]. Всі процедурні питання, рішення щодо спільної позиції, спільних дій, спільної стратегії відтепер приймаються кваліфікованою більшістю.
Спільна зовнішня політика і політика безпеки охоплює всі питання, які стосуються безпеки Союзу, зокрема й поступове оформлення спільної оборонної політики, що свого часу може привести до формування спільної оборони Союзу, про що обережно згадувалося в Договорі про ЄС. Поступове оформлення спільної оборонної політики буде підкріплене, за потреби, співпрацею держав-членів у сфері озброєнь. Формули, що їх ужито в статтях Амстердамського договору, свідчать про надзвичайну обережність держав-членів щодо питання про запровадження спільної оборони, зокрема й подальшої інтеграції національних збройних сил.
Безпекова політика Союзу спрямована на зменшення ризиків і джерел небезпек, що можуть загрожувати територіальній цілісності й політичній незалежності Євросоюзу та його держав-членів, їхній демократичній природі, економічній стабільності, а також стабільності сусідніх з ЄС регіонів. У цій сфері важлива роль відведена Західноєвропейському Союзу. Одинадцять держав-членів ЄС є членами ЗЄС; Ірландія, Данія, Швеція та Фінляндія отримали статус с постерігачів у цьому утворенні. Інші європейські держави-члени НАТО - Норвегія, Туреччина та Ісландія - мають статус асоційованих членів, тоді як Угорщина, Польща, Чеська Республіка,
Словаччина, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія вважаються асоційованими партнерами. Структурні інституції ЗЄС (Рада, Генеральний Секретаріат і Парламентська Асамблея) залишаються відокремленими від Європейського Союзу, однак мають тісно співпрацювати