з ним та узгоджувати методи своєї роботи. Згідно з Амстердамським договором, ЗЄС проголошувався невід' ємною частиною розвитку Союзу, забезпечуючи йому доступ до операційних можливостей - надання гуманітарної допомоги, проведення рятувальних робіт, здійснення миротворчої місії, залучення збройних формувань до розв'язання кризових конфліктних ситуацій (ст. 17 пп.1, 2) [25]. ЄС має розвивати тісніші інституційні зв'язки із ЗЄС, із перспективою подальшої інтеграції ЗЄС до Європейського Союзу.
Як на маастрихтському, так і на амстердамському етапах членам ЄС не вдалося вирішити всі питання СЗПБ. Вкотре можна стверджувати про готовність держав-членів ЄС просуватися на шляху поглиблення інтеграції в галузі СЗПБ, однак не надто швидкими темпами. Договір про ЄС закликав Союз «обстоювати свою ідентичність» на міжнародній арені, тоді як Амстердамським договором було визначено детальні механізми й ефективну процедуру ухвалення рішень у рамках СЗПБ [31]. Реформовані процедури ухвалення рішень були складнішими за попередні, проте не обов'язково кращими, - узаконена неучасть та запровадження всіляких обмежень і застережень швидше зменшувала, ніж посилювала ефективність СЗПБ.
Однією з головних вад СЗПБ була відсутність планування й аналізу, тому декларація у додатку до Амстердамського договору створювала в секретаріаті Ради підрозділ політичного планування та раннього сповіщення під керівництвом Високого представника ЄС з питань СЗПБ.
Вкотре у підписаному договорі лідери країн- членів ЄС прагнули вирішити питання відносно ЗЄС. Дисбаланс між членством в ЄС і ЗЄС ставав особливо помітним після розширення ЄС і прийняттям до його лав нових членів. До того ж не всі європейські члени НАТО були членами ЗЄС. Відповіддю ЗЄС на асиметрію стало об' єднання всіх країн-членів Євросоюзу під одним дахом, надаючи їм різні статуси учасників, - асоційований член або спостерігач. У своєму прагненні злити ЗЄС і ЄС держави-члени домовились про можливість інтеграції ЗЄС в ЄС, якщо буде відповідне рішення Європейської Ради.
Неспроможність держав-членів Союзу діяти у світовій політиці єдиним фронтом, не дозволяла Євросоюзу повноцінно впливати на міжнародні справи. Різниця у зовнішньополітичних курсах продовжувала поділяти європейських партнерів на табори.
Певний час розвитку процесу інтеграції перешкоджала позиція деяких країн Євросоюзу. Австрія, Швеція і Фінляндія після тривалого курсу нейтралітету все ж таки стали на бік
Франції і Німеччини. Наприкінці 1998 р. різкий поворот зробив Лондон, оголосивши про зміну свого зовнішньополітичного курсу. Невдовзі з'явилась спільна англо-французька декларація про європейську оборону. Лідери країн-членів ЄС визнали необхідним включити спільну європейську оборону в рамки СЗПБ і наділити ЄС здібністю самостійно використовувати збройні сили ЗЄС/ЄС у кризових ситуаціях.
У грудні 1998 р. в Сен-Мало відбувся франко- британський саміт, на якому була прийнята «Декларація про Європейську оборону». У документі зазначалося рішення ЄС поступово формувати спільну оборонну політику. Європейська безпекова та оборонна політика (ЄБОП) оголошувалася оперативною складовою СЗПБ. Декларація передбачала заміну ЗЄС на ЄС в оперативно-тактичній організації оборонної галузі, а також у структурних зв'язках з Північноатлантичним альянсом [32]. Отже, в перспективі ставав можливим розвиток співпраці в галузі безпеки й оборони не лише в рамках ЗЄС або НАТО, а й у межах самого Союзу.
Лідери країн-членів Євросоюзу дійшли згоди, що Європа повинна мати власні автономні європейські сили, за допомогою яких ЄС зможе уникати використання сил Північноатлантичного альянсу в міжнародних кризах. Уже в травні 1999 р. у Тулузі почали вести розмови про створення спеціального підрозділу ЄС - Європейських сил швидкого реагування, які б мали стати основним елементом автономних дій Євросоюзу.
Поглиблення інтеграції в галузі безпеки й оборони пояснювалося і зовнішніми факторами: по-перше, економічне зростання і зміцнення ЄС вимагало посилення ролі союзу в політиці, безпеці й обороні; по-друге, зміни відбувалися не лише в самому союзі (його розширення), США в 90-х роках залишалися єдиною наддержавою і почали домінувати у міжнародних відносинах, ігноруючи при цьому інтереси європейських країн і підпорядковуючи їх під час розв'язання кризових ситуацій. По-третє, на перебіг подій вплинули конфлікти на Балканах у кінці ХХ ст., які продемонстрували світові недостатність можливостей ЄС для вирішення кризових явищ без допомоги США навіть у безпосередній географічній близькості від кордонів ЄС.
У цілому слід зазначити, що як маастрихтський, так і амстердамський етапи не змогли вирішити всі проблеми СЗПБ і суттєво підвищити ефективність цієї сфери. Існуючі протиріччя в самому союзі, переважання національних інтересів у зовнішній політиці окремих країн, недосконала інструменталізація СЗПБ (голосу однієї країни-члена достатньо щоб провалити голосування будь-якого проекту), складні відносини із ЗЄС та північно-атлантичним альянсом, - все це зумовило не досить швидкі темпи розвитку даної галузі в цілому і особливо її складових. Проте слід також відмітити і наполегливість більшої частини країн-учасниць ЄС, готових й надалі просуватися шляхом інтеграції в галузі СЗПБ.ЛІТЕРАТУРА
Див., наприклад, Бурковський І., Немиря Г., Павлюк О. Україна і європейська інтеграція // Політика і час. - 2000. - № 3-4. - С. 5-14; Губерський Л. Україна та ЄС: формування нової стратегії взаємовідносин // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К.: Інститут міжнародних відносин. - 1999. - Вип. 13. - С. 3-14; Розпутенко В.І. Національні інтереси України і ЄС // Європейська інтеграція та Україна. - К.: Вид-во К.І.С., 2002. - С. 3-7; Європейська інтеграція та Україна / За ред. І. Розпутенка. - К.: К.І.С., 2002. - 178 с.; Україна на шляху