якщо спочатку Й. Сталін ставив питання про передачу Курил під міжнародний контроль (Тегеран, 3 грудня 1943 р.) [10; 8] або повернення разом з Південним Сахаліном лише тих Курильських островів, що раніше належали Росії, тобто, не враховуючи Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї (бесіда у Москві 14 грудня 1944 року з послом США А.Гарріманом) [11; 9], то Сполучені Штати, намагаючись якнайшвидше втягнути СРСР у війну з Японією, в кінцевому результаті погодилися передати йому всі Курильські острови, тобто разом з південними. При цьому слід звернути увагу на думку Держдепартаменту США про те, що передача Японією південної частини Курил СРСР створить вигідну для керівництва Вашингтона конфліктну ситуацію в японсько- радянських відносинах (Меморандум від 28 грудня 1944 р.) [12; 10].
До того ж Ялтинська угода з питань Далекого Сходу, з точки зору Сполучених Штатів і Великобританії, була угодою воєнного часу щодо Японії як агресора і тому підлягала виконанню навіть без її згоди. Разом з тим, з точки зору ра- дянсько-японських відносин, - на момент підписання документа - це було угодою мирного часу (виходячи з Пакту про нейтралітет між Японією і СРСР 1941 р.), і тому була необхідна згода Японії на передачу частини її території іншій країні або відмова від неї.
Згідно з Декларацією СРСР і Японії (9-та стаття), яка була підписана у Москві 19 жовтня 1956 р., Радянський Союз погоджувався на "передачу Японії островів Хабомаї і Сікотан з тим, що фактично передача цих островів Японії буде проведена після укладення мирного договору" між Радянським Союзом і Японією [13; 11].
Після того, як 19 січня 1960 р. був підписаний новий американсько-японський договір безпеки, радянський уряд у записці урядові Японії від 27 січня 1960 р. заявив, що "тільки за умови виведення всіх іноземних військ з території Японії і підписання мирного договору між СРСР і Японією острови Хабомаї і Сікотан будуть передані Японії, як це було передбачено... декларацією... від 19 жовтня 1956 року..." [14; 12] . Цікаво, що американський представник - Держсек- ретар Чертер на прес-конференції 8 лютого 1960 р. підкреслив, що він дуже засмучений "...односторонньою відмовою Радянського Союзу від його зобов' язань перед японським урядом про повернення островів Хабомаї і Шикотан і укладення мирного договору з Японією..." [15; 13].
Торкаючись правового аспекту цієї проблеми, звернення Росії і Японії до Міжнародного Суду ООН (62-га стаття Статуту ООН) і відповідно до згаданої вище Токійської декларації від 13 жовтня 1993 р. з питання про російсько- японські відносини з використанням принципу вирішення територіальної суперечки "по совісті та справедливості" є цілком логічним. Слід також нагадати, що ще у січні 1990 р. Б.Єльцин висунув план розв'язання проблеми укладання мирного договору Росії з Японією, який торкався вирішення й територіального питання. План передбачав такі положення:
Офіційне визнання існування територіальної проблеми.
Демілітаризація островів Кунашир, Іту- руп, Шикотан і Хабомаї.
Проголошення цих островів зоною вільного підприємництва з пільговими умовами для Японії. Укладання договору з Японією з питань розвитку співробітництва у торгівельно-економічній, науково- технічній, культурній та гуманітарній сферах.
Укладання мирного договору.
Вирішення територіального питання новим поколінням політиків через 15-20 років [16; 14].
У вересні 1991 р. російське керівництво висловилося за прискорення реалізації цього плану.
Важливими обставинами при розробці загальної точки зору з цього питання є об'єктивна оцінка обох сторін щодо відповідних статей Сан-Франциського мирного договору з Японією 1951 р., особливо 2-ї статті про відмову Японії від усіх прав та претензій на Південний Сахалін з навколишніми островами і Курильські острови. Це не може бути проігноровано як Росією, так і Японією, якщо вони намагаються побудувати свої відносини в нову епоху на дійсно міцній міжнародно-правовій базі, так і іншими членами міжнародного співтовариства, зацікавленими у мирних відносинах і стабільності на Далекому Сході, починаючи з ініціаторів цього Договору - США та Великої Британії. Необхідно також зауважити, що ще у серпні 1956 р. Японія в своєму проекті мирного договору з СРСР пропонувала відмову від Південного Сахаліну з належними островами та Курил (крім Шикотана та Хабомаї), посилаючись на Договір у Сан-Франциско [17; 15].
Це виявляється особливо актуальним у світі визнання російською стороною (після візиту у травні 1997 р. на той час міністра оборони РФ І.С.Родіонова) того факту, що японсько- американський Договір безпеки не направлений проти неї. Більше того, Росія оцінює його як фактор стабільності в азіатсько-тихоокеанському регіоні в умовах зростаючої могутності Китайської Народної Республіки [18; 16].
Так, провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН, доктор історичних наук К. Є. Черевко прийшов до висновку, що Росія "могла б заявити, що вона готова дотримуватися у відносинах з іншими країнами Сан-Франциського мирного договору з Японією 1951 року, бо вважає відмову СРСР від його підписання помилкою" [19; 17].
Протилежної точки зору дотримується старший науковий співробітник ІМЕМВ С.В.Чу- гаров, який вважає, що "наявність територіальних претензій є не джерело, а результат... пога- них відносин" і переконаний, що проблема "північних територій" є суто дипломатичною [20; 18]. Проаналізувавши матеріали газети "Асахі", він доходить висновку, що "безносе- редня зацікавленість Японії і Росії у взаємному співробітництві залишається умовою успішного розв'язання територіальної проблеми" [21; 19].
Зовсім інший шлях вирішення цього питання пропонує