Як підкреслювалось вище, процедурні правила значно скорочували час для виступу делегатів. По цьому питанню на конференції визначались дві точки зору. Американську позицію стосовно форм та методів проведення конференції підтримували Англія, Австралія, Греція, Єгипет, Франція, Мексика та інші, тобто значна більшість делегацій. Другої точки зору дотримувалась делегація Радянського Союзу, а також представники Чехословаччини та Польщі. Вони наполягали на запрошенні на конференцію Китайської Народної Республіки та інших країн, які постраждали внаслідок японської агресії, на застосуванні загальноприйнятих методів проведення конференції, що вже були використані на попередніх міжнародних форумах, вимагали збільшити термін проведення конференції. При обговоренні процедурного питання були заслухані думки представників обох напрямків. Так, посол Нової Зеландії в США Карл Берендсен, якому було надано слово, відразу ж після головуючого Ачесона, запропонував всім присутнім прийняти процедурні правила, підкресливши, що він особисто "...повністю підтримує їх редакцію" [15]. Його підтримав делегат Куби Ганс Оскар, який визначив, що головний напрямок конференції - "підтримати і визнати договір з Японією, який знаходиться "вище"...дискусій про процедурні правила..."

Певну зацікавленість у присутніх викликав виступ радянського представника А.Громико, якому Ачесон надав слово за його проханням після виступу делегата Куби. А.Громико, насамперед, запропонував негайно запросити для участі в роботі конференції делегацію КНР. Аргументував це він тим, що Китай багато років воював проти японського мілітаризму, брав участь у конференціях з повоєнного розвитку Японії, підписав акт про капітуляцію Японії і більше, ніж будь-яка інша країна, був зацікавлений у встановленні реального миру на Далекому Сході [16]. Далі глава делегації СРСР зауважив, що запропоновані процедурні правила виходять за межі правил, які використовуються у практиці міжнародних відносин. Громико підкреслив, що автори процедурних правил намагаються принизити значення конференції і що будь-яка країна - учасниця форуму "має право відстоювати свою точку зору і вносити оудь-які пропозиції, як це робилося на Паризькій конференції" (1946 року - С.П.) [17].

Незважаючи на спроби головуючого Ачесона перешкодити обговоренню радянських пропозицій, представник Чехословаччини Гертруда Се- канінова звернулася до присутніх з проханням обговорити пропозиції делегації СРСР [18]. При цьому вона підкреслила, що "важливим є те, щоб рішення про радянські пропозиції було б прийняте до початку обговорення процедурних правил..." Потім слово було надано заступнику Держсекретаря Польщі Стефану Вербловському, який не тільки повністю підтримав виступ представника Радянського Союзу, але й заявив рішучий протест проти методів проведення конференції. Він зауважив, що "...тричі звертався, щоб йому надали слово. Польська делегація є делегацією самостійної держави, і надані п'ять хвилин для виступу є порушенням законних її прав" [19].

Разом з тим, використовуючи той факт, що більшість делегатів підтримувало процедурні правила, запропоновані Сполученими Штатами (про що свідчили виступи англійського делегата Спендера, представників Цейлону та Куби), текст процедурних правил було прийнято: "за" проголосувало 48 делегацій, "проти" - З (СРСР, Польща, Чехословаччина). Відомий американський історик Фредерік Данн, автор одного з найбільш серйозних досліджень Сан-Франциського договору, вважає, що перед голосуванням з процедурних правил було проведено голосування з питання підтримки процедури ведення конференції головуючим. Підсумки голосування були такими: "за" - 35, "проти" - З (СРСР, Чехословаччина, Польща), не голосувало - 14 [20].

Організаторам форуму, незважаючи на протести А.Громика, вдалось також прийняти рішення про те, що питання про запрошення в Сан -Франциско делегації КНР не підлягає обговоренню, бо є порушенням правил процедури проведення конференції.

Дебати з головного питання Сан- Франциської конференції - прийняття тексту мирного договору з Японією - фактично почались на другий день роботи форуму - 5 вересня 1951 року. Виступ А.Громика при обговоренні процедурних питань викликав певну зацікавленість у делегатів, що, безумовно, вплинуло й на позицію США. Американська делегація, незважаючи на те, що була лідером конференції, змуше- на оула тимчасово змінити тактику, відмовившись від відкритого наступу та тиску. Це підтверджувалось і виступом представника США Дж. Даллеса, на який американська сторона дуже сподівалася та вважала його концептуальним у питанні мирного договору з Японією. Визнавши майбутній договір як "крок на зустріч циклу: війна - перемога - мир..." [21], Даллес зупинився на характеристиці деяких статей тексту договору. Він підкреслив, що розділ І стосується закінчення війни для Японії і проголошує повну суверенність японського народу. Вирішенню територіальних проблем був присвячений розділ П. Стаття № 8 цього розділу, зауважив Даллес, констатувала, що суверенітет Японії був обмежений Хонсю, Кюсю, Хоккайдо, Сінкоку та "деякими іншими островами". Потім Даллес звернув увагу на те, що "окремі питання будуть виникати у зв'язку з географічною назвою "Курильські острови" і про належність до них острова Хабомаї". Він же й відповів на це питання, що, "на думку Сполучених Штатів, - не належать". Як бачимо, представник США відкрито не заперечував проти права Радянського Союзу на ці острова, разом з тим він ніби резервував можливість майбутнього вивчення цього питання. Не випадково, що це призвело до різночитання цієї статті договору і до різного тлумачення її, насамперед, західними істориками та політологами. Так, С.Браун вважає, що ці землі весь час належали Японії, запевняючи читача в тому, що "японські карти XVII століття включали Курили як складову частину їх країни" [22]. Джон Стефан з Оксфорду дотримується тієї точки зору, що