УДК 327 (091) Пронь СВ.

Американський фактор у сучасних відносинах Японії і Росії

В сучасній російській історіографії є чимало вчених, у тому числі і всесвітньо відомих, які займаються внутрішньою й зовнішньою політикою та дипломатією Японії. Серед них, насамперед, слід назвати академіка С.Тіхвінського, професорів І.Латишева, Б.Славінського, К.Саркісова, В.Єрьоміна. На жаль, серед українських дослідників цього напрямку автор не може назвати жодного. Але навіть російські японознавці, розглядаючи складні питання новітньої історії Японії, зокрема, торкаючись ролі Сполучених Штатів на Далекому Сході, не піднімали проблеми американського фактора у стосунках Росії та Японії у сьогоденні. Саме цим пояснюється актуальність теми. Завдання автора статті і полягає у тому, щоб висвітлити наявність американського чинника в японо-російських відносинах, довести його вплив, досить активне втручання у стосунки одних з наймогутніших країн світу - Японії та Росії.

Відносини з Росією для японської зовнішньої політики завжди залишалися однією з найбільш складних проблем. Ця складність визначалася двома суттєвими моментами - участю Японії в американській зовнішньополітичній стратегії в Азіатсько- тихоокеанському регіоні та невирішеністю територіального питання. Розглянемо ці взаємопов'язані складові частини сучасних японсько-російських відносин.

Лідери Японії після закінчення другої світової війни традиційно відчували по відношенню до російської держави почуття побоювання через пряму чи потенційну загрозу безпеці і незалежності Японії з боку СРСР. Це продовжувалося до кінця 1980-х - початку 1990-х років, коли із закінченням "холодної війни" у відносинах між двома центрами сили - Сполученими Штатами Америки і Радянським Союзом - почалося зближення позицій у політичній, економічній і стратегічній областях. Нова міжнародна ситуація викликала у Японії неадекватну реакцію. З одного боку, керівники Японії, громадськість країни, безумовно, позитивно зустріли процес оздоровлення міжнародних відносин у системі Схід- Захід, який тоді розпочався. З іншого боку, в Японії почало зростати почуття занепокоєння за національну безпеку, враховуючи розвиток нового світопорядку.

Все це обумовлено двома головними причинами. По- перше, порушення стратегічної рівноваги між двома наддержавами, яке на протязі всіх післявоєнних десятиріч підтримувало відносну стабільність системи міжнародних відносин. Таке порушення було результатом однобічного скорочення воєнного потенціалу Росії на глобальному та регіональному рівні, посилення економічної залежності республік колишнього СРСР, які вступили в глибоку структурну кризу, від економічної допомоги Сполучених Штатів, країн Західної Європи. В цих умовах адміністрація США отримала додаткову можливість здійснювати тиск на керівництво Росії з широкого кола політико- стратегічних питань. По-друге, в нових умовах укріпили свої конкурентні позиції американські корпорації - найбільш серйозні суперники японських фірм в економічній та технологічній галузях.

Таким чином, поліпшення американсько-російських відносин, хоча й торкалось американської і західноєвропейської зацікавленості, але не укріпило ні стратегічну, ні економічну, ні технологічну безпеку Японії. Швидше навпаки, нова міжнародна ситуація вимагала від японських лідерів додаткових зусиль по забезпеченню гарантій національної безпеки на російському напрямку і в майбутньому у вирішенні завдань обороноздатності повинна буде розраховувати переважно на власні сили.

Протягом всіх післявоєнних десятиріч Сполучені Штати в рамках розробленої ще на початку 1950-х років

стратегії силового стримування Радянського Союзу вносили практичний внесок в забезпечення безпеки Японії на Далекому Сході. Американські зусилля на протязі всієї " холодної війни" з СРСР були направлені на економічне виснаження радянської економіки завдяки занадто великим для неї військовим витратам, на послаблення воєнного потенціалу СРСР та нейтралізацію його як головного стратегічного супротивника. Безумовно, в цій політиці Сполучені Штати переслідували власну мету та зацікавленість, розраховуючи кожного разу використати помилки радянського керівництва для прискорення дестабілізації політичних і ідеологічних структур радянського державного механізму і в кінцевому рахунку - сприяти його розпаду як центру сили. Якщо довіряти колишнім лідерам західного світу, в тому числі Валері Жіскар д'Естену, Ясухіро Накасоне і Генрі Кісінджеру, авторам серйозного дослідження з проблем післявоєнних відносин у системі Схід-Захід то вже на початку 1950-х років американська адміністрація розробила поетапну стратегію підготовки і реалізації в СРСР "революції зверху", тобто організації державного перевороту із зміною політичного істеблішменту, моделі розвитку та ідеології руками її ж власних керівників [1].

Такий зовнішньополітичний курс відповідав завданню зміцнення американських позицій у світовій політиці, економіці, науково-технічній та стратегічній галузях. Мабуть, що і Японія отримала від цього немалу стратегічну і економічну користь, наприклад, це забезпечило для неї гарантії безпеки на радянському

напрямку і дозволило суттєво економити на військових витратах. Крім того, японський капітал міг використовувати велику внутрішню заборгованість Сполучених Штатів, які змушені фінансувати витрати на стратегічне стримування СРСР і країн - членів організації Варшавського договору.

Проте, до початку 1990-х років, в міру досягнення своєї стратегічної мети у гонці озброєнь, американські лідери стають на шлях коригування політики стосовно СРСР. Головним змістом нового американського курсу стала не силова конфронтація і тотальне стримування СРСР, а якнайтісніша прив'язка радянської економіки, її внутрішньої та зовнішньої політики до глобальних і регіональних інтересів безпосередньо Сполучених Штатів. Такий курс дозволяв, перш за все, значно скоротити бюджетні витрати на оборонні потреби, оздоровити національні фінанси, перерозподілити державні асигнування на зміцнення позицій американських корпорацій у конкурентній боротьбі з японським та європейським капіталом. США отримали унікальну можливість чинити все зростаючий тиск на радянське керівництво, підштовхуючи його діяти у напрямку своїх національних інтересів та пріоритетів.