В основі зближення Японії із Сполученими Штатами, на думку автора, лежить глибока занепокоєність тим, що посилення американсько- російської взаємодії може проходити за її спиною, іншими словами, дві ядерні наддержави до певної міри почнуть ігнорувати інтереси безпеки країн, які не мають ядерної зброї. У правлячих колах Японії виключають можливість того, що Росія коли-небудь стане її стратегічним союзником або партнером, тому що цього ніколи не допустять Сполучені Штати і Китай. В той же час Японія ніколи не може повністю довіряти російському керівництву у питаннях національної безпеки, бо сама Росія не піде на укладення будь-якого союзу з Японією, направленого проти Сполучених Штатів, хоча останні і мають союз з Японією, який передбачає стримування Росії. Все це дає підставу японським лідерам робити ставку, в першу чергу, на зміцнення стосунків із Сполученими Штатами, а не з Росією у майбутній системі міжнародних відносин.

Сьогодні Росія, яка переживає серйозну політичну і економічну кризу, мало нагадує країну, протистояння якої з США ще не так давно складало засади існуючого світопорядку. Відносини між Токіо і Москвою знаходяться на перехідному етапі від жорстких, але обов'язкових стосунків періоду конфронтації до цивілізованих зв'язків, які визначаються загальними інтересами і цінностями. Проте, пройде ще чимало часу, доки Японія і Росія усвідомлять перевагу добросусідства і зможуть подолати взаємну підозру та ворожість. Зробити це в умовах жорсткої орієнтації японської політики стосовно Росії виключно на вирішенні територіального питання буде занадто важко. Саме тому розглянемо одну з найболючіших проблем у російсько- японських стосунках - територіальну. Автор вважає, що територіальна проблема між Японією і Росією має правовий, історичний та політичний аспекти.

В " Токійській декларації про російсько-японські відносин" від 13 жовтня 1993 року підкреслено: "Президент Російської Федерації і Прем'єр-міністр Японії... провели серйозні переговори з питання про належність островів Ітуруп, Кунашир, Шікотан і Хабомаї. Сторони погоджуються з тим, що необхідно продовжити переговори з метою найшвидшого укладення мирного договору шляхом вирішення цього питання, виходячи з історичних і юридичних факторів та на засадах розроблених згідно домовленості між двома країнами документів, а також принципів законності та справедливості і, таким чином, повністю нормалізувати двобічні стосунки" [10].

Інакше кажучи, крім правових засад, суперечку навколо згаданих островів пропонується вирішити, враховуючи історію формування державних кордонів, а також передбаченого Статутом ООН (стаття 1) і Статутом Міжнародного суду (стаття 38, п.2) принципу розв' язання суперечок, у випадку погодження сторін, "по совісті та справедливості" [11].

З правової точки зору, або принципу законності, відповідно до Потсдамської декларації США, Великобританії і Китаю від 26 червня 1945 року, до якої приєднався і Радянський Союз, суверенітет Японії був обмежений чотирма її головними островами: " Умови Каїрської декларації будуть виконані, і японський суверенітет буде обмежений островами Хонсю, Хокайдо, Сікоку і тими більш дрібними островами, які ми зазначимо" [12].

За Сан-Франциським мирним договором 1951 року, в основу якого були покладені умови Потсдамської декларації, Японія відмовлялася від Курильських островів (Тісіма), виключивши острови Ітуруп, Кунашир, Шікотан (але не Хабомаї) з-під своєї юрисдикції.

В зв'язку з тим, що СРСР відмовився підписати Сан- Франциський договір, в його стосунках з Японією питання про належність зазначених територій з точки зору договірного права залишилося невизначеним, так само як і у відносинах з іншими союзниками у війні з Японією. Винятком були Сполучені Штати і Великобританія, керівники урядів яких у лютому 1945 року підписали в Ялті з І. Сталіним угоду про передачу у володіння СРСР Курильських островів і Південного Сахаліну після вступу Радянського Союзу у війну з Японією та перемоги над нею. "Радянський Союз ... вступить у війну проти Японії... при умові:

Поновлення належних Росії прав, порушених ... нападом Японії у 1904 році, а саме:

а) повернення Радянському Союзу південної частини острова Сахалін і всіх населених до неї островів;

Передачі Радянському Союзу Курильських островів" [13].

У статті 8 Сан-Франциського договору Японія підтвердила зобов'язання виконати всі угоди союзників, пов'язані із закінченням війни з Японією, тобто і Ялтинську угоду. Проте СРСР, згідно статті 25 того ж договору, як країна, що не підписала його, формально позбавлялася цього права, причому стаття 25 не надавала Радянському Союзу при умові підписання мирного договору з Японією більшої переваги, в тому числі і територіальної, ніж іншим учасникам конференції у Сан-Францисько. В той же час Радянський Союз, згідно Акту про капітуляцію, зберігав право на зайняття цих островів, але до підписання двостороннього мирного договору, якщо в ньому було б визначене інше. При відсутності такого договору, на думку американського спеціаліста з міжнародного права А. Фердроса, " по закінченню військових дій зайнята територія може бути придбана окупантом навіть без договору (концесії), якщо попередній суверен від неї відмовляється або якщо він фактично відмовився від зворотнього завоювання" [14].

Справа ускладнюється тим, що якщо спочатку І. Сталін піднімав питання про передачу Курил під міжнародний контроль (Тегеран, 3 грудня 1943 року) [15] або повернення разом з Південним Сахаліном лише тих Курильських островів, які раніше належали Росії,