тобто, не враховуючи Кунашир, Ітуруп, Шікотан і Хабомаї (бесіда у Москві 14 грудня 1944 року з послом США А.Гарріманом) [16], то Сполучені Штати, намагаючись як можна швидше втягнути СРСР у війну з Японією, в кінцевому результаті погодилися не повертати Курили, які належали Росії, а передати йому всі Курильські острови, тобто і південні. При цьому слід звернути увагу на думку держдепартаменту про те, що передача Японією СРСР південної частини Курил створить конфліктну ситуацію у японсько-радянських стосунках, вигідну для Вашингтона (Меморандум від 28 грудня 1944 року) [17].
До того ж Ялтинська угода з питань Далекого Сходу, з точки зору Сполучених Штатів і Великобританії, була угодою воєнного часу стосовно Японії як агресора і тому підлягала виконанню навіть без її згоди. Разом з тим, з точки зору радянсько-японських стосунків, на момент її підписання вона була угодою мирного часу (виходячи з Пакту про нейтралітет між Японією і СРСР 1941 року) і тому потрібна була згода Японії на передачу частини її території іншій країні або відмова від неї.
Згідно Декларації СРСР і Японії (стаття 9), яка була підписана у Москві 19 жовтня 1956 року, Радянський Союз погоджувався на "передачу Японії островів Хабомаї і острова Шікотан з тим..., що фактично передача цих островів Японії буде проведена після укладення мирного договору" між Радянським Союзом і Японією [18]. Після того, як 19 січня 1960 року був підписаний новий американсько-японський договір безпеки, радянський уряд у записці урядові Японії від 27 січня 1960 року заявив, що "тільки при умові виводу всіх іноземних військ з території Японії і підписання мирного договору між СРСР і Японією острови Хабомаї і Шікотан будуть передані Японії, як це було передбачено... декларацією... від 19 жовтня 1956 року..." [19]. Цікаво, що американський представник - держсекретар Гертер на прес-конференції 8 лютого 1960 року підкреслив, що він дуже засмучений "...односторонньою відмовою Радянського Союзу від його зобов'язань перед японським урядом про повернення островів Хабомаї і Шікотан і укладення мирного договору з Японією..." [20].
На погляд автора, торкаючись правового аспекту цієї проблеми, звернення Росії і Японії до Міжнародного суду ООН (стаття 62 Статуту ООН) і відповідно до згаданої вище Токійської декларації від 13 жовтня 1993 року з питання про російсько-японські стосунки з використанням принципу вирішення територіальної суперечки "по совісті та справедливості", є цілком логічним.
Торкаючись історичного аспекту територіальної проблеми між Японією та Росією, необхідно зауважити, що він є найскладнішим, заплутаним, пов'язаним з історичною географією. Звернемось до джерельних та історіографічних матеріалів.
Російський дослідник К.Черевко пише, що в манускриптах японських архівів - "Екзоті фудзоку какіаге" ("Записи про звичаї землі Едко") 1715 року, "Камусяка - коку фусецуко" ("Роздуми про вдачі на землі Камчатка") 1783 року - містяться повідомлення про те, що російські люди стали з'являтися в районі Едз (сьогодні Хокайдо та Курильські острови) і контактувати з японцями на початку періоду Кьохо (1716-1735). Трохи раніше цього періоду південну частину Курил відкрили японці князівства Мацумае [21]. Але матеріали бекграунда "До історії формування російсько- японського кордону", який, на думку автора, було надруковано у 1977 році і розповсюджено серед заступників командирів з політичних питань військових частин на Далекому Сході, стверджують, що "у 1643 році (20-й рік Кан'ей) російські люди прийшли в Камчатку і відкрили острови Тісімські, яким дали назву - Курильські... Далі вони зайняли Аляску і поступово, крок за кроком, прямували до півдня і там зайняли 21 острів, включаючи... Ітуруп і Кунашир, які рахуються відповідно 20-м та 21-м островами" [22].
На початку XVIII століття на Курилах були експедиції сибірських козаків Данили Анциферова та Івана Козирєвського, останній привів під російське підданство у 1713 році мешканців двох північних Курильських островів - Шумшу і Парамушир. У 17381739 роках Курильську гряду досліджував капітан російського флоту МШпанберг, за матеріалами якого у 1745 році на "Генеральній мапі Російської імперії" було показано 40 Курильських островів під російськими назвами [23].
При цьому необхідно врахувати, що в той час одним з головних факторів встановлення суверенітету на ті чи інші території було першовідкриття, географічний опис, а також господарське та культурне освоєння.
У 1779 році Катерина II наказала всіх мешканців "далеких" (південних) Курильських островів, "якщо вони будуть утримані у підданстві... , залишити вільними" [24]. У записці президента Комерц-колегії О.Р.Воронцова і члена Колегії іноземних справ Безбородка про права Росії на відкриття російськими мореходами острова і узбережжя Північної Америки з островами і про об'яву про це морським державам (не пізніше грудня 1786 року) підкреслювалось: "...Північно- західний берег з островами, які знаходяться біля нього, та іншими пасмами, які звідти до Камчатки й від цього півострова до Японії пролягли, відкритий з давніх часів лише російськими мореплавцями, про що свідчать справжні їх записи, з яких до відома складений тим же генерал-майором Соймоновим екстракт при цьому всепідданіше підноситься". Безперечно повинно належати Росії пасмо Курильських островів, яке доходить до Японії, відкрите капітаном Шпанбергом і Валтоном" [25].
Перед відправкою на острів Уруп (Середні Курили) групи російських колоністів на чолі з В.Звездочьотовим іркутський губернатор І.АПіль на підставі указу Катерини II від 31 грудня 1793 року наказував Ч.І.Шеліхову (ініціатору