У 1855 році згідно першому російсько-японському договору [27] і після деяких спроб голови російського посольства Є. Путятина отримати права на острів Ітуруп, південна частина Курил визнана володінням Японії, їх середня і північна частини - володінням Росії, а Сахалін - нерозмежованим [28].

У 1875 році за Санкт-Петербурзьким договором в обмін на права Росії на увесь Сахалін Росія поступилася Японії групою Курильських островів на північ від острова Ітуруп і до півострова Камчатка [29], а за Портсмутським мирним договором 1905 року після російсько-японської війни - і південну частину Сахаліну.

Цей договір був визнаний СРСР у 1925 році при встановленні дипломатичних відносин і покладав політичну відповідальність за цю поступку на царський уряд [30]. Підписуючи пакт про нейтралітет 1941 року, радянська сторона поставила питання про повернення до неї південної частини Сахаліну і Курил, а Японія - про продаж їй Північної частини Сахаліну.

Таким чином, підсумовуючи все вищезазначене, слід зауважити, що ще у XVIII столітті південна частина Курильських островів фактично увійшла до складу Росії.

Приналежність вищезгаданих чотирьох островів саме до Курильської гряди підтверджують і японські історичні документи. Так, згідно розпорядженню прем'єр-міністра Японії № 2 від 14 січня 1876 року, стверджується, що північна і середня частини Курильських островів разом з їх південною частиною складали за японським законодавством єдине ціле. З розпорядження прем'єр-міністра та міністра внутрішніх справ Японії № 1 від 6 січня 1885 року виходить, що до складу Курильських островів включалися не тільки південна частина великої Курильської гряди - острови Кунашир та Ітуруп, але й острови Малої Курильської гряди, враховуючи найбільший з них - острів Шикотан (о.Шпанберга). Японські географічні енциклопедії 1930 і 1939 років, японські лоції острова Хокайдо і Південного Сахаліну 1928 року та Курильських островів і Південного Сахаліну 1937 року підтверджують той факт, що до кінця першої світової війни як в юридичні, так і в географічні межі Курильських островів включалися всі острови Великої і Малої Курильської гряди, в тому ж числі, острови Ітуруп, Кунашир, Шикотан (або Сікотан, - о.Шпанберга) та Плоскі острови (Хабомаї або Суйсьо)

[31].

До речі, до середини 1950-х років і в офіційних американських документах (наприклад, у Меморандумі з питання мирного договору з Японією, який склав полковник Міністерства оборони Стентон Бабкок від 2627 жовтня 1950 року) [32] згадувалась єдина назва "Курильські острови" без поділу на північні та південні.

Як підкреслювалося вище, згідно Декларації 1956 року, Радянський Союз погодився передати острови Хабомаї і Шикотан Японії після укладення з нею двостороннього мирного договору, але остання, порушуючи Сан-Франциський мирний договір 1951 року і внутрішні акти про адміністративний поділ, наполягає на поверненні до неї також островів Кунашир і Ітуруп.

Таким чином, в історичному плані так звані "північні території", так само як і інша частина Курильського архіпелагу і Сахалін, ніколи не були чисто японськими землями, як і чисто російськими, тому необхідно зробити спробу, стосовно цього випадку, єдиного розуміння справедливості за допомогою Міжнародного Суду Організації Об'єднаних Націй [33].

Торкаючись політичного аспекту територіальної проблеми між Японією і Росією на початку 1990-х років, необхідно зазначити, що її вирішення знаходилося на рівні 1956 року. У "Спільній радянсько-японській заяві" під час візиту до Японії М.С.Горбачова 16-19 квітня 1991 року підкреслювалось, що Президент СРСР і прем' єр-міністр Т. Кайфу розуміють важливість прискорення роботи по завершенню підготовки мирного договору і мають намір "діяти з цією метою конструктивно і динамічно, використовуючи увесь позитив, який накопичений у двосторонніх переговорах у різні роки, починаючи з 1956 року, коли СРСР і Японія спільно декларували припинення стану війни і поновлення дипломатичних відносин між ними". Вони також висловились на користь " справедливого та раціонального врегулювання мирними засобами конфліктів в цьому регіоні" [34].

Якщо в перші післявоєнні десятиріччя Японія вирішувала головним чином дві зовнішньополітичні проблеми - забезпечити сприятливі зовнішні умови для швидкого економічного зростання і зміцнювати військово-політичний союз із Сполученими Штатами [35], то наприкінці 1990-х років її уряд зіткнувся з необхідністю вирішувати комплекс зовнішньополітичних завдань, починаючи із забезпечення собі міцних позицій у науково-технічній галузі у XXI столітті та усунення з світового ринку технологій конкурентів і, закінчуючи зміцненням стратегічного поля навколо Японії в Азіатсько- тихоокеанському регіоні, на цей раз не стільки

спираючись на Сполучені Штати, скільки на власні сили.

Необхідно визнати, що для Японії в сучасних умовах проблема забезпечення безпеки виглядає зовсім непросто. Більше того, на думку автора, загроза безпеки Японії навіть зросла. Це пов'язано не тільки з активізацією стратегічного партнерства Росії і Сполучених Штатів Америки, але й з можливим загостренням протиріч між Китаєм і США, Китаєм і Японією, на Корейському півострові.

І американський фактор не тільки існує, він присутній, він активно впливає на розвиток стосунків між Японією та Росією, на систему міжнародних відносин в Азіатсько-тихоокеанському регіоні.

Література.

D'Estain Valery Jiskard, Nakasone Yasuhiro, Kissinger Henry Q. U.S. East-West Relations // Foreign affairs. - Summer 1989. - P. 49-54.

Washington Post. - Washington, 1990. - July 10.

Washington Post. - 1990. - October 4.

Soviet