УДК 94 (420) 06-07

Красюк О.С., Донецький центр Інституту сходознавства НАН України

Британська історична наука у вік Просвітництва

У статті розглядається становище історичної науки у Великобританії в епоху Просвітництва. Автор аналізує вплив просвітительських ідей на розвиток історичної науки, розглядає основні методологічні ідеї британських просвітителів, характеризує діяльність різних історичних шкіл того часу. Особлива увага звернена на становлення допоміжних історичних дисциплін, таких як нумізматика, джерелознавство та археологія.

The article examines the state of historical science in Great Britain at the age of Enlightenment. The author analyses the influence of the Enlightenment ideas on the development of history as a science, describes the main methodological ideas of that period, the activity of different historical schools. Great attention is paid to the question of forming special historical disciplines such as numismatics, archeology and others.Епоха Просвітництва - важливий період у розвитку британської історичної науки. Вона принесла із собою культурну і світоглядну революцію, головними ідеями якої були секуляризм, гуманізм, космополітизм і воля в найбільш широкому змісті цього слова - свобода думки, торгівлі, вільність від авторитетів, свобода вибирати свій власний шлях у житті [1]. Цінність британської просвітительської думки безсумнівна. В ній проступають елементи нових позитивних підходів, зародок наукового знання про історію. Просвітительська ідеологія закликала боротися з неуцтвом, марновірствами, фанатизмом. Мислителі віку Просвітництва вважали, що знання історії допоможе розібратися в процесах, що відбуваються у сучасному суспільстві, намітити шляхи до його перетворення [2]. Історію вважали моральною наукою, вивчення якої покликано удосконалювати природу людини, її розум і моральні якості. Саме тому просвітителі вважали за необхідне вивчати історію, приділяючи увагу як методам пізнання минулого, так і розробці її фундаменту - теорії історичного пізнання.

Історична думка британського Просвітництва внесла значний вклад у спростування божественної санкції, що проповідували теологи при поясненні суспільного розвитку. Вона сприяла подальшій секуляризації мислення передових людей того часу, вигнанню ірраціональних основ середньовічного богослов'я зі сфери історичного пізнання. Просвітителі стверджували, що історичні події варто пояснювати природними причинами, а не волею Бога, тому що, на їхню думку, історію роблять самі люди. Але британські мислителі не були атеїстами, тому що дотримувалися помірних поглядів у питаннях релігії і були послідовниками деїзму [3]. З цих позицій просвітителі намагалися розглядати й історію релігії, зокрема християнства. Так, Д.Юм вважав, що "сприятливого впливу релігії на історію не знайти". Ед.Гіббон дотримувався думки, що розвиток християнства став однією з головних причин падіння Римської імперії. Лорд Болінгброк критикував самий дух духівництва, що, на його думку, псує історію. Він твердив, що зміст Біблії, за винятком догматичної її частини, має бути підданий критиці розуму [4].

Відмова від теологічного трактування в історичних побудовах сприяла визнанню за історією права називатися наукою, характерними рисами якої можна вважати широкий енциклопедизм, з одного боку, і спеціалізацію, з іншого. Члени

Королівського Товариства у своїй програмі визначали історію однією з фундаментальних основ світогляду філософів, моралістів, економістів, політичних діячів. Починаючи з ХУІІ ст., формується ставлення до історії як самостійної наукової дисципліни. Історія вважається засобом, за допомогою якого людина може досягти щастя, необхідного не тільки для її власного добробуту, але і для добробуту навколишнього світу [5].

Просвітителі вважали за необхідне створення "філософської історії", під якою вони розуміли відкриття загальних основ і законів, що діють в історії. Вони поставили перед собою задачу створення універсальної концепції світу, що включала і світ історії [6]. Для вирішення цієї задачі вчені, по-перше, раціоналістично підійшли до розгляду загального напрямку руху людської історії, відкинувши ідеї провіденціалізму. По-друге, мислителі епохи Просвітництва при аналізі суспільних явищ користувались вченням про людину історії. По-третє, просвітителі розглядали історію крізь призму загальної причинності явищ і подій.

У чому ж мислителі епохи Просвітництва бачили головний сенс історії? Енциклопедія "Britannica", перше видання якої вийшло у 1768 р., визначає історію як "зображення визначених примітних подій, що відбувалися у світі у визначеному порядку, разом з розглядом причин, завдяки яким вони виникли, і виявленням наслідків, до яких вони привели" [7]. Виявлення причинно-наслідкових зв'язків подій вважалося однією з найбільш важливих задач історичної науки [8]. "Голі факти без причин, що породили їх, і обставин, що їх супроводжували, недостатні, щоб охарактеризувати дії і наміри", - говорив лорд Болінгброк, перший англійський теоретик історичної науки [9]. Наука повинна була відкрити закон історичних змін і пояснити на базі цього закону історію людства.

Історія, на думку британських мислителів, являє собою незмінну "природу речей". Виходячи з цього, просвітителі вбачали подібність історичних подій у різні епохи. Оскільки "людська природа" вважалася незмінною, то вони були упевнені, що сьогодення обумовлене минулим, майбутнє - сьогоденням. Їх зв'язує загальна тенденція розвитку, втілена у філософії історії: "Історія має справу з минулим, а знаючи про те, що було, ми можемо легше судити про те, що є" [10]. Історія для просвітителів - це наука, за- снована на аналогіях людської поведінки у суспільстві [11]. Історія покликана висвітлювати не тільки минуле, але й майбутнє. Інакше кажучи, без історичної перспективи людина не може розібратися в її сьогоденні і, отже, врахувати уроки з власного досвіду і належним чином ним