скористатися. Головний предмет історії - людина, але щоб правильно судити про неї, її потрібно розглядати "у всіх віках, у всіх країнах, у всіх державах, у житті і смерті". Історія покликана осягти натуру людини, показати масу протиріч, що складають його характер. Таким чином, "будь-яка історія - цивілізована і нецивілізова- на, давніх і сучасних народів... корисна для того, щоб познайомити нас з нашим родом, тобто з нами самими" [12]. Отже, предметом історії є не просто людина, але все людство.
Виходячи з цього, просвітителі виділяли дві основні цілі історичної науки: дидактичну і прагматичну, чи власне філософську.
Вік Просвітництва - це час найвищого розквіту дидактичної історіографії, яка ставила перед собою мету виховання й освіти людини. Просвітителі відводили історії видатне місце серед гуманітарних знань саме в силу її дидактичної ролі в суспільстві [13]. Історія повинна була допомогти людині усвідомити її місце і призначення у суспільстві. Болінгброк писав: "Школою прикладу є увесь світ, а наставники в цій школі - історія і досвід". Будь-яке знання перевіряється досвідом, тому англійський історик зробив висновок, що історія - охоронниця всесвітнього досвіду всіх країн і всіх народів [14]. Автори енциклопедії "Britannica" стверджували, що, коли людина учиться на прикладах мудрості, розсудливості, чесності й інших чеснот, цілком зрозуміло її прагнення наслідувати їм. І навпаки, коли вона бачить наслідки насильства, жорстокості, обману, зайвої поспішності, то прагне уникати їх [15].
Але ціль історичної науки XVIII ст. зводилася не тільки до вилучення "корисних" уроків. Історія повинна була шукати у потоці історичних подій важливі "філософські" уроки неминущої загальнолюдської значимості. Через це друга головна задача історії, на думку просвітителів, полягала в тому, щоб спробувати відкрити загальні закони історичного процесу [16]. Юм бачив головну користь історії у відкритті постійних і універсальних принципів людської природи. При цьому історику треба розглядати людину у різних обставинах і ситуаціях. Тільки так він може вивести принципи своєї науки [17]. Гіббон вважав, що його головне завдання як історика полягає в тому, щоб з' єднати філософію й історію. "Історик-філософ" повинний осягти "загальні причини" подій і застосувати їх до визначених ситуацій [18].
Історія не була б наукою, якби вона не засвоїла принцип загального зв'язку. Британські просвітителі були упевнені, що в історії існує закономірність, яка виявляється в тому, що будь-яке історичне явище має як причину, так і наслідок, завдяки чому історія допомагає передбачити майбутні події. Виявлення причинно-наслідко- вих зв'язків історичних подій, таким чином, було однією з головних задач історичної науки.
На відміну від своїх попередників історики Великобританії розуміли, що прості "лінійні" причинно-наслідкові зв'язки, властиві механістичному детермінізму, не придатні для аналізу складних "ланцюгів заподіяння", що відносяться до світу історії. Вони підійшли до ідеї взаємодії, коли "незвичайні сполучення причин - різних, віддалених і зовні протилежних - найчастіше в сукупності підводять до одного підсумку" і навпаки, лише одна єдина причина може "викликати безліч наслідків, настільки різних, настільки віддалених і зовні взаємно протилежних" [19].
Британські просвітителі говорили про наявність об'єктивних зв'язків між окремими історичними періодами, початок кожного з яких обумовлено фундаментальними причинами, що вимагають для повного розкриття їхніх наслідків тривалого часу, значно більшого, ніж людське життя. Після прояву всіх наслідків цієї вихідної причини починається новий період, що також відкривається новою фундаментальною причиною [20]. Так, Гіббон корені падіння Римської імперії знаходив у процвітаючому віці Августа. Саме в цей період відбувся остаточний розрив з "завітами предків", тобто з республіканськими традиціями минулого, що, на думку історика, з'явилося однією з фундаментальних причин, яка привела через кілька сторіч до падіння Римської імперії [21].
Британські просвітителі, будучи головним чином прихильниками деїзму, виділяли два основні види фундаментальних чи "загальних причин" - первинні і вторинні. Під первинною причиною вони мали на увазі Бога як творця всього сущого, але вважали, що для того, щоб досягти визначеної мети, Бог не втручається у справи земні, дозволяє діяти "вторинним" причинам, які може пізнати і людський розум [22]. Загальні явища і події вони пояснювали через дію "вторинних" причин, тобто через природні прагнення й інтереси людей і народів, через їхні забобони і помилки, через взаємодію різних людських характерів, а також різних держав, що існували в один і той же час [23]. Для того щоб зрозуміти дію цих причин, історик повинний був, на думку англійських мислителів, по- перше, вивчити дух і характер різних народів і характер тих, хто стояв на чолі цих народів; подруге, ознайомитися зі станом світу в цілому в різні епохи, з народами, що населяли його, різні частини, з розміром території, що належала їм. Тільки так можливо розкрити зв'язок, що існує між різними подіями, що раніш сприймалися як відособлені факти [24].
Вирішальний аспект дії "вторинних" причин зв'язувався з мораллю і психологією. За основу бралася ідея про незмінність "людської природи". Юм стверджував, що однакові мотиви завжди породжують ті самі вчинки, однакові явища випливають з однакових причин [25]. З Юмом був згоден і Гіббон, який вважав, що почуття і мотиви давніх греків і римлян можуть вивчатися за аналогією з сучасними англійцями і французами" [26].
В епоху Просвітництва надзвичайно розширюється тематика історичних досліджень. Просвітителі розпочали спробу написання