Професор Колумбійського університету Дж.Хоревіц констатує близькість положень "доктрини Картера" і позиції президента Ейзен- хауера з питань контролю над Середземномор'ям. Однак він не вважає цю концепцію помилковою. Дж.Хоревіц вказує, що іранська революція, яка покінчила з Іраном як зі "стабілізуючою" силою в цьому районі, і агресивні дії країн (Південного Ємену та Ефіопії), що підтримуються СРСР, становлять серйозну небезпеку для аравійських монархій. Для її подолання від уряду США потрібні: а) дипломатичні зусилля, спрямовані на зростання проамерикан- ських настроїв у країнах Аравійського півострова; б) військова концентрація сил у зоні затоки. Однак він також не переоцінює можливості корпусу швидкого реагування, оскільки СРСР географічно розташований ближче до Перської затоки, що дає йому перевагу при використанні звичайних військ. Крім того, країни затоки не забули погроз Вашингтона використати збройні сили у разі порушень ними постачання нафти в Сполучені Штати і схильні розглядати сили швидкого розгортання як інструмент тиску ради забезпечення цього постачання. Автор вважає, що СРСР і США успадкували в регіоні Близького і Середнього Сходу суперництво між Російською і Британською імперіями [5].

Цю тезу поділяють і інші американські вчені. Е.Латтвак бачить в СРСР єдину європейську імперію, що збереглася до цього часу, яка успадкувала традиції експансіонізму Російської імперії. США зобов' язані протидіяти радянському просуванню на південь внаслідок "життєвої" геополітичної і економічної важливості регіону Перської затоки [6]. Аналогічні погляди з приводу оточення зони затоки, що проводиться СРСР шляхом створення низки залежних від нього країн з метою реалізувати історичну спрямованість експансії Росії до "теплих морів", висловлює співробітник Інституту аналізу зовнішньої політики Р.Хенкс. Однак він визнає, що в регіоні Перської затоки існують численні проблеми, не пов'язані з радянською небезпекою, але такі, що також становлять загрозу інтересам Заходу. У зв'язку з цим Р.Хенкс особливо виділяє можливість введення арабськими країнами затоки ембарго на постачання нафти в знак протесту проти невирішеності арабо-ізраїльського конфлікту. У цьому випадку він навіть не виключає інтервенції США, але розглядає її як крайню міру [7]. Ч.Ван-Холлен, не заперечуючи важливості існування військ швидкого реагування, вказує, що перевага повинна бути віддана дипломатичним заходам впливу, бо необережне звертання до силового втручання спричинить ефект, зворотний очікуваному [8].

Привертає увагу те, що в роботах цих аналітиків, незважаючи на порівняну поміркованість їхніх поглядів, простежується визнання, що сили швидкого розгортання можуть бути використані не тільки (і навіть не стільки) проти СРСР, але і проти регіональних "партнерів" з числа аравійських монархій. Таким чином, "доктрина Картера" з моменту своєї появи сприймалася багатьма американськими спостерігачами як інструмент посилення впливу США в зоні затоки під ідеологічним прикриттям боротьби з радянською експансією. Цікаво, що відносно Перської затоки американська політологія акцентувала увагу не стільки на "комуністичній загрозі", скільки на "історичному прагненні" Росії до володіння цим регіоном, причому передумови до подібного прагнення визначалися складною комбінацією російських геополітичних інтересів і ментальної спрямованості.

Значна частина американських дослідників виступила з більш жорстких позицій, наполягаючи на пріоритеті військових заходів при реалізації "доктрини Картера". На думку директора Центру міжнародної безпеки (Вашингтон) Дж.Чорби, для успіху "силової політики" необхідно максимально розширити мережу військових баз США в регіоні Перської затоки [9]. Різке збільшення присутності американських військ у країнах регіону вважають невід'ємним елементом політики стримування радянської експансії, в тому числі із застосуванням сили, такі вчені, як С.Хантінгтон [10], М.Дейвіс [11], Р.Комер [12]. Представники інституту Гувера П.Дігнанн і Л.Ганн закликають енергійно використовувати силові методи не тільки для запобігання радянському вторгненню, але й проти місцевих арабських режимів у разі появи проблем із забезпеченням нафтою країн Заходу [13].

Як показує аналіз поглядів консервативного крила історіографії США, ці дослідники не проводять належного розмежування між інтересами країн затоки і американськими інтересами. За їхнім переконанням, ідея розміщення великих сил США в регіоні на основі гіпотетичної можливості агресії СРСР має бути позитивно сприйнята аравійськими монархіями, оскільки вона позитивно сприймається в самих Сполучених Штатах. Побоювання місцевих режимів про подвійну функцію сил швидкого розгортання американській адміністрації пропонується просто ігнорувати, хоча ці автори в тій чи іншій мірі визнають можливість їх використання для забезпечення безперебійного нафтового постачання.

На відміну від них Д.Ньюсом, колишній співробітник адміністрації Картера, вважає, що взаємна довіра консервативних арабських країн цього району і США один до одного досить велика. Незважаючи на нетривалі періоди деякого охолодження, які періодично виникають у двосторонніх відносинах і які пов'язані з підтримкою Вашингтоном Ізраїлю, зростанням цін на нафту і заявами американської адміністрації про можливість інтервенції, обидві сторони вкрай зацікавлені у співпраці і чітко усвідомлюють це. Монархіям затоки також відомо, що для проведення інтервенціоністської політики у США не вистачить ані можливостей, ані бажання [14].

Характерно, що на ранньому етапі існування "доктрини Картера" подібні прагматичні погляди серед її прихильників не набули широкого розповсюдження. Ймовірно, пояснення цьому полягає в ідеологічній трансформації політики США після приходу до влади Р.Рейгана. Поновлення "хрестового походу" проти комунізму вело до пошуку потенційних