В арабському світі нова доктрина США була сприйнята дещо скептично. Арабські вчені нерідко дотримувалися думки, що "доктрина Картера" не стала повною відмовою від "доктрини Ніксона", яка не виключала у разі необхідності використання американських військ (У.Харб [15]), і що в регіоні Перської затоки "не помітно нової політики, помітні нові засоби проведення колишньої" (Дж.Матар [16]). В монархіях затоки не вважали, що забезпечення безпеки в регіоні є компетенцією Вашингтона. Кувейтський оглядач А.Баха-ад-Дін бачить "силовий вакуум", що історично утворився в зоні затоки, який прагнуть заповнити держави-гегемони. Звідси виходить, що США і СРСР - рівнонебезпечні експансіоністські сили [17]. Вчені констатували також, що поняття "безпеки" затоки сприймається в США як безпека своїх інтересів у регіоні, передусім безперешкодний доступ до нафтових родовищ (М.Аль-Румайхи [18], І.Макляд [19], А.Гиляль [20]). З критикою "доктрини Картера" виступили й офіційні особи даних країн, які зазначали, що вона штучно абстрагована від пошуку шляхів розв'язання арабо- ізраїльського конфлікту (А.Х.Аль-Халіфа [21], С.Аль-Сауд, А.А.Хусейн [22]).

З середини 80-х рр. у політичній науці США спостерігається поетапна трансформація традиційного сприйняття СРСР як могутнього експансіоніста. Поступовий занепад Радянського Союзу виявився і в переусвідомленні західними політиками загрози його проникнення в район Перської затоки. А.Атертон-молодший, помічник держсекретаря з проблем Близького Сходу, вказував, що у першій половині 80-х рр. СРСР не зміг ефективно використати у своїх цілях жоден з близькосхідних конфліктів, в тому числі ірано-іракський, як і помилки Сполучених Штатів, яких вони припустилися в цей період [23]. Традиційно найбільш консервативну позицію відстоював Пентагон. Міністр оборони США К.Уайнбергер ще у 1985 р. наполягав на необхідності "стримування радянської агресії шляхом надання допомоги у забезпеченні безпеки та економічної підтримки" регіональним партнерам, перш за все Саудівській Аравії та Оману [24].

Однак твердження про "радянську агресію" у середині 80-х рр. вже виглядали дещо анахронічними для академічної науки США. Ш.Хантер визначає період до 1983 року як час, коли Вашингтон більше побоювався встановлення радянського впливу в Ірані, ніж безпосередньої небезпеки від наслідків впливу ісламської революції на регіон затоки [25]. Пізніше, в 1988 році, М.Гудмен, професор Національного військового коледжу, і К.Макгіфферт-Екедал, аналітик ЦРУ з питань близькосхідної політики СРСР, остаточно визнають, що сама теза про "радянську загрозу" перестала бути актуальною як по відношенню до інтересів США в Перській затоці, так і стосовно власне країн РСАДПЗ. Підтвердженням цьому є обмін посольськими представництвами між ними і СРСР [26]. Оцінюючи пріоритети політики СРСР на Близькому Сході в епоху правління М.С.Горбачова, директор близькосхідної програми при Раді з міжнародних відносин (Нью-Йорк) П.Джаббер на перше місце ставить встановлення дипломатичних відносин з монархіями Перської затоки і тільки потім - відновлення зв'язків з Єгиптом і зміцнення своєї ролі в арабо-ізраїльських контактах [27]. Великий резонанс викликало рішення Кувейту звернутися по допомогу у забезпеченні безпеки своїх нафтових танкерів не тільки до США, але і до СРСР. У зв'язку з цим деякі аналітики (П.Менсфілд [28], Ш.Хантер [25]) зазначають, що дружні відносини між Кувейтом і Радянським Союзом мають тривалу історію і що з усіх монархій затоки лише Кувейт проводив політику, відносно незалежну від Сполучених Штатів.

Поступова нормалізація відносин СРСР і монархічних країн Аравійського півострова була зумовлена новим етапом поліпшення радянсько- американських відносин. Тільки внаслідок цієї обставини на фоні прогресуючих кризових тенденцій в Радянському Союзі історіографія США в більшості своїй визнала застарілою антирадян- ську спрямованість "доктрини Картера". Однак принципові положення цієї доктрини, що стосуються регіону Перської затоки, міцно увійшли у свідомість як американських наукових кіл, так і політичного істеблішмента. Базис сучасного ставлення Вашингтона до регіону Перської затоки було закладено саме після її проголошення.

Weekly Compilation of Presidential Documents. - 1980. - January 28. - P. 197-198.

Carter Draws the Line around the Persian Gulf // Newsweek. - 1980. - February 4. - P. 8-10.

Levy W. Oil and the Decline of the West // Foreign Affairs. - Summer 1980. - Vol. 58, № 5. - P. 10071019.

Ball G.W. Reflections on a heavy year // Foreign Affairs. America and the World 1980. - 1981. - Vol. 59, № 3. - P. 490-492.

Hurewitz J.C. The Middle East: A Year of Turmoil // Foreign Affairs. America and the World 1980. - 1981. - Vol. 59, № 3. - P. 558-560.

Luttwak E.N. The Grand Strategy of the Soviet Union. - New York: St. Martin's Press, 1983. - P. 32.

Hanks R.J. Oil and Security in US Policy towards the Arabian Gulf - Indian Ocean Area // Oil and Security in the Arabian Gulf / Edited by A.M. Farid. - London: Croom Helm, 1981. - P. 48.

Van Hollen Ch. Don't Engulf the Gulf // Foreign Affairs. - Summer 1981. - Vol. 59, № 5. - P. 1068-1073.

Churba J. The American Retreat: The Reagan Foreign and Defense Policy. - Chicago: Regnery Gateway, 1984. - P. 219-220.

Huntington S.P. The Renewal of Strategy // The Strategic Imperative / New Policies for American Security / Ed. by S.P. Huntington. Cambridge, Mass.: Ballinger, 1982. - P. 1-52.

Davis M.T. Another