ряд пропозицій, пов'язаних із радикальною військовою реформою. Серед головних пунктів значились: перехід посади міністра оборони до цивільної особи; розподіл функцій між Міністерством Оборони (МО) і Генеральним Штабом (ГШ); введення інституту уповноваженого у справах ЗС в російському парламенті; введення у ЗС внутрішнього керівництва як нової етики внутрішнього армійського життя; упорядкування діяльності інституту офіцерських зібрань у частинах; якнайскоріший перехід до добровільної контрактної служби у масштабах усіх ЗС [6]. Однак майже нічого із цієї програми не було взято до уваги. Військові обумовлювали це згубністю запровадження таких крайніх заходів для армії, необхідністю поступового переходу до нового формату ЗС [7]. Інші бачили пояснення як у невідповідності їх реаліям та історичному досвіду Росії, так і, головним чином, у особистій загрозі власним інтересам і власному контролю над армією частини воєнної верхівки після подібних нововведень [8].
Плани генералітету розкрила воєнно-наукова конференція, а вірніше нарада, яку провів вже 27-30 травня 1992 р. щойно призначений міністр оборони РФ П. С. Грачов. Конференція підтвердила озвучену ще у квітні програму трьохетапного скорочення армії з 2,8 млн чоловік у 1992 р. до 1,5 млн чоловік у кінці 2000 р. На першому етапі (1992 р.) ставилось завдання створення міністерства оборони, правової бази та системи соціальних гарантій, затвердження чисельності, складу та структури ЗС. На другому (впродовж 2-3 років) планувалось завершити вивід військ в межі РФ, скоротити чисельність армії до 2,1 млн чоловік, перейти на змішану систему комплектування. Третій етап (ще 3-4 роки) передбачав скорочення до 1,5 млн та створення нових організаційних структур ЗС [9].
Тобто, вже майже з самого початку своєї діяльності міністерство оборони задекларувало наміри зберегти контроль над подальшими шляхами будівництва армії, небажання прислуховуватись до суспільних настроїв, намагання відгородитись корпоративними інтересами від вимог часу. Тому невипадково, що одним із перших заходів міністерства на шляху становлення російської армії стало прийняття у вересні 1992 р. тимчасових загальновійськових статутів, затверджених указом президента Б.М. Єльцина [10]. Про обмеженість характеру перетворень в ЗС підтвердив виступ П.С. Грачова на Сьомому з'їзді народних депутатів РФ, коли він заявив, що армія виконує лише зобов'язання, прийняті значно раніше, і має концепцію будівництва ЗС, яка розрахована на реформування в три етапи [11].
Більш активну позицію, спрямовану на демократизацію військової сфери, зайняла Верховна Рада РФ. За її ініціативою восени - взимку 1992-1993 рр. були розроблені кілька законопроектів. Важливе значення для розбудови військової політики мав федеральний закон «Про оборону», прийнятий 24 вересня 1992 р. [12]. В ньому більша частина повноважень у сфері оборони належала Верховній Раді. Згідно зі статтею 4 Верховна Рада визначала військову політику і приймала основні положення воєнної доктрини Росії, затверджувала склад, структуру і чисельність Збройних Сил, кількість посад генералів і адміралів, положення про порядок проходження військової служби, здійснювала контроль за виконанням законодавства з питань оборони, давала згоду на призначення міністра оборони, його заступників, начальника генерального штабу та інших вищих військових посадовців, відставляла від посади міністра оборони, ратифікувала і денонсувала міжнародні договори РФ про спільну оборону і воєнне співробітництво, з питань колективної безпеки і роззброєння, приймала рішення про мобілізацію, військове положення, оголошувала стан війни і закінчення війни, укладала мир, визначала повноваження президента країни по застосуванню ядерної зброї та здійснювала ще низку рішень [13]. Про наявність навіть в середовищі депутатів не менш ніж трьох підходів до військового реформування свідчив Сьомий з' їзд народних депутатів, що проходив на початку грудня 1993 р. Радикальні депутати вимагали відставки міністра оборони, як неспроможного вирішити проблеми оборонної сфери. Прихильні до урядової політики особи, такі як голова комітету Верховної Ради з питань оборони і безпеки С.В. Степашин (на той час очолював Ленінградське управління ФСБ, поєднуючи посаду з роботою в Думі) [14], виправдовували поведінку військових складністю ситуації.
Центристський підхід виявився в постанові «Про становище у Збройних силах і воєнній політиці Російської Федерації» [15]. Не менше значення, ніж перший закон, мав закон Російської Федерації «Про статус військовослужбовців», прийнятий 22 січня 1993 р. [16]. Він встановлював права, обов' язки і відповідальність військовослужбовців, визначив засади державної політики з правового і соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених із військової служби, і членів їх сімей. Разом з тим, процес прийняття закону відобразив конфлікт між законодавчою і виконавчою гілками влади, між Верховною Радою і МО. Його розробники розуміли неможливість надання в найближчі роки низки привілеїв, передбачених для військовослужбовців. Переважило бажання поставити в складне становище своїх політичних опонентів, в тому числі і генералів. В результаті деякі статті вкрай важливого для військових закону так і не «запрацювали» [17]. І, отже, негативні настрої військовослужбовців спрямовувались проти виконавчої влади. Тим більш, що в липні 1993 р. уряд зібрався заморозити до кінця року деякі пільги військовослужбовцям [18].
Показником процесу реформування армії став закон «Про воєнні обов'язки і військову службу», прийнятий Верховною Радою 11 лютого 1993 [19]. Його головна особливість полягала в тому, що він вводився на перехідний період, до 31 грудня 1994 р., і поєднував принципи загального військового обов'язку та контрактної служби. Так стаття 34 передбачала можливість підписання контракту на термін менше ніж три роки [20]. Вперше в закон