Але не варто вважати, ніби арабська держава Палестина не зуміла постати виключно через протидію сил світового сіонізму. В 1947 р. було створено Лігу Арабських Держав, членами якої стали Єгипет, Сирія, Ліван, Трансйорданія, Саудівська Аравія, Ірак, Йємен. Усі ці країни являли собою напівфеодальні арабські монархії, на які планувала спертись Велика Британія в своєму прагненні зберегти вплив у регіоні. Зрозуміло, що арабські монархи не були зацікавлені в утворенні демократичної арабської держави на своїх кордонах.

Також суттєвий вплив на ситуацію навколо Палестини здійснили радикальні ісламістські організації, серед яких виділялась утворена Хасаном аль-Банною в 1927 р. «Брати-мусульмани». Друга світова війна значно послабила Британську колоніальну імперію, а важливою особливістю національно-визвольного руху на Близькому Сході стало гуртування значної частини патріотичних сил навколо гасла мусульманського відродження. В цих умовах поява на палестинських землях світської держави, в якій би панувала віротерпимість, не відповідала інтересам лідерів мусульманських організацій.

Потрібно зазначити, що на утворення двох держав з колишньої англійської підмандатної території значною мірою впливали інтереси наддержав. СРСР і США вже розпочали «холодну війну», і Близький Схід як перехрестя трьох континентів уявляв неабиякий інтерес для обох сил. Цікаво, що і в Москві, і в Вашингтоні було прийнято рішення про підтримку єврейської держави, що мало відповідати державним інтересам обох сторін.

Про американські пріоритети на Близькому Сході мова піде нижче. Набагато цікавішою видається формування радянської позиції щодо утворення Ізраїлю. Довгий час у вітчизняній історіографії панувала думка про виключно американську зацікавленість в утворенні єврейської держави. Але Сталін та його оточення мали свої розрахунки щодо Ізраїлю.

Прагнення радянського керівництва використати євреїв в якості «п'ятої колони» британської колоніальної імперії виглядають в тогочасних реаліях природно. Значне послаблення могутності Великої Британії внаслідок Другої світової війни цілком логічно привернуло увагу двох наддержав - СРСР і США - до британської колоніальної спадщини. До того ж, радянське керівництво мало певний досвід використання єврейської громади країни у власних інтересах. (Мається на увазі створення під час другої світової війни на території Радянського Союзу Єврейського Антифашистського Комітету, очолюваного актором Соломоном Міхоелсом).

Відомо, що США отримали найбільші політичні дивіденди від своєї участі в Другій світовій війні. Певною мірою повторилась історія 1917-1918 років, коли «14 пунктів» Вудро Вільсона суттєво змінили шлях розвитку Європи. В 40-х роках відмова Вашингтону від ізоляціонізму дозволила країні стати флагманом західного світу. В умовах значного послаблення колоніальних імперій в поєднанні з суттєвим піднесенням впливу СРСР в країнах «третього світу» потреба в сильному лідері західного світу була очевидною.

Позиція США щодо палестинського питання

Піднесення промислової могутності Америки дозволило країні поширити свій вплив на Європейський континент. Такий перебіг подій наклав на уряд Сполучених Штатів серйозні зобов'язання щодо підтримки цілісності капіталістичного світу. Але не варто забувати, що в інтересах американців була підтримка національно-визвольні рухи в країнах Азії і Африки. Події на Близькому Сході не стали винятком.

На американську близькосхідну політику після закінчення Другої світової війни впливали кілька чинників. По-перше, американці останніми усвідомили необхідність активніше реагувати на події в регіоні. По-друге, перебіг подій другої світової війни дозволив урядові США проводити свою політику фактично в усіх регіонах «третього світу». По-третє, паростки протистояння двох систем проросли вже в останні місяці другої світової війни, тому для Сполучених Штатів виключно важливим було позбавитись від ізоляціонізму і перейти у наступ.

Близький Схід став ареною випробування американського зовнішньополітичного потенціалу. Гаррі Трумен, який після смерті у квітні 1945 р. Франкліна Рузвельта став президентом США, зробив близькосхідний напрям пріоритетом своєї зовнішньої політики. Так уже 31 травня 1945 р. Трумен поставив перед прем'єр-міністром Великої Британії Еттлі вимогу про надання дозволу на еміграцію до Палестини 100 тисяч європейських євреїв, що викликало негативну реакцію серед арабських держав.

12 березня 1947 р., виступаючи перед конгресом, Гаррі Трумен виклав своє бачення зовнішньої політики в нових умовах. Цей виступ отримав назву «доктрини Трумена». Американський президент, звертаючи увагу на радянський тиск на Туреччину і Грецію, запропонував протидіяти будь-якій активності СРСР в усіх точках земної кулі. Трумен виступив з пропозицією надавати «військову допомогу тим політичним силам всередині будь-якої держави світу, погляди і політика яких імпонували Вашингтону» [3].

Тактичні і стратегічні розрахунки Сполучених Штатів полягали в підтримці ідеології утворення єврейської держави, що, безумовно, не відповідало інтересам арабів. Єдиною можливістю для останніх чинити опір американському проникненню на Близький Схід було створення несприятливих умов для нафтовидобувних компаній. Тому «в лютому 1948 р. Ліга арабських держав порекомендувала своїм членам припинити сприяння нафтовим інтересам західних держав на Близькому Сході» [4]. Попри боротьбу проарабських і сіоністських тенденцій як в своєму оточенні, так і в держдепартаменті, президент Трумен проводив в цілому історично виправданий курс на підтримку ідеї поділу Палестини на дві держави зі збереженням між ними