Радник Трумена Кларк Кліфорд у своєму меморандумі, присвяченому шляхам розв'язання близькосхідної проблеми, стверджує: «Поділ Палестини поза всяким сумнівом сприятиме остаточному розв'язанню палестинського питання і дозволить уникнути військового конфлікту в регіоні... В доповнення до всього, поділ Палестини є єдино можливим заходом щодо зміцнення нашої позиції у протиборстві з Росією... ...Арабські держави не мають, крім Сполучених Штатів, ніяких інших великих споживачів нафти:

а) вони повинні мати долари і можуть отримувати їх тільки від США;

б) їхня соціальна та економічна структура невиправно збиткова для прийняття радянської орієнтації. Для правлячих класів арабських країн перехід в радянську сферу впливу був би самогубством;

в) Саудівська Аравія має найбільші запаси нафти в регіоні. Король Ібн Сауд неодноразово прилюдно відмовлявся погрожувати Сполученим Штатам накладенням заборони на нафтові концесії незалежно від нашої позиції по відношенню до поділу Палестини.

г) Безпека і нафтові інтереси Америки на Близькому Сході повністю залежать від ефективного здійснення рішення ООН щодо Палестини. Необхідність військового, політичного і економічного самозбереження примусить арабів продавати нафту Сполученим Штатам. Вони залежать від нас більше, ніж ми від них» [5].

Цей документ, який був наданий Трумену в березні 1948 р., багато в чому зумовив американську політику стосовно Близького Сходу. Усвідомлюючи твердість власної позиції в регіоні, американський лідер міг навіть дозволити собі солідаризуватись з СРСР у питанні доцільності поділу Палестини. Якщо американський державний департамент виступав за більш помірковану політику, яка б враховувала арабські інтереси, то Трумен, підкоряючись логіці «холодної війни», робив ставку на новостворену єврейську державу. Він був змушений враховувати чинник соціалістичних поглядів засновників Ізраїлю, що з урахуванням можливої підтримки Радянського Союзу могли звести нанівець допомогу американських сіоністських організацій. Зволікання з позицією щодо Ізраїлю могло коштувати американцям перетворення країни на форпост радянського впливу в регіоні.

Обираючи між незадоволенням арабських країн, в яких суттєву роль починав відігравати ісламський екстремізм, та можливим утиском інтересів американських нафтовидобувних компаній в регіоні, лідер Сполучених Штатів зробив ставку на якнайшвидше визнання Ізраїлю. Еліяху Епштейн, представник Тимчасового Уряду Ізраїлю, в листі до Трумена наголосив: «Цілком усвідомлюючи глибоке коріння симпатії, яка існує і зміцнюється протягом останніх 30 років між Урядом Сполучених Штатів і єврейським народом Палестини, я уповноважений тимчасовим урядом нової держави передати цього листа і висловити надію, що ваш уряд визнає і вітатиме Ізраїль в співдружності націй».

Аналізуючи погляди Трумена на вирішення палестинського питання і відносно появи Держави Ізраїль слід відзначити наступне. Президент США Г. Трумен сам безпосередньо перебував під сильним тиском зі сторони єврейського американського лобі, де важливу роль грав його колишній партнер по «Трумен і Джакобсон» (галантерейному магазину в Канзас- сіті) Едді Джакобсон. Президент США намагався балансувати між різними групами інтересів у палестинському питанні. Зокрема, у листі сенатору Джозефу Боллу восени 1945 р. він зізнавався: «Я прямо кажу євреям, що якщо вони готові надати мені п'ятсот тисяч солдат для ведення війни з арабами, ми можемо задовольнити їх бажання, інакше ми поки зачекаємо з переговорами. Я не думаю, що Ви та інші члени Сенату схилитесь до того, щоб надіслати півдюжини дивізій в Палестину для підтримки єврейської держави. Я намагаюсь перетворити світ у безпечне місце для євреїв, але при цьому не хочу йти війною на Палестину» [6].

Зрештою, Трумен залишився на позиції, яку заступник держсекретаря США Д. Ачесон описав таким чином: «По-перше, термінова еміграція в Палестину ста тисяч переміщених євреїв зі Східної Європи; по-друге, повне неприйняття політичної чи військової відповідальності за це рішення» [7].

У розумінні багатьох така політика Г. Трумена означала пряму підтримку ним сіоністського руху. Більшість сіоністів також вважали, що політика США по відношенню до Палестини повністю співпадає з їх політикою. Коли ж вони знаходили відмінності, то тут же звинувачували Білий Дім в проарабській позиції. Араби також вважали, що Трумен стоїть на позиціях сіонізму і відносились до нього з прихованою агресивністю. Проте, «наша політика», - казав сам Трумен, - не була ані єврейською, ані арабською, а була просто американською політикою. Вона була американською, оскільки була спрямована на мирне розв'язання проблем у цьому важкому регіоні».

Зростав тиск на президента США і всередині країни. Лише протягом другої половини 1947 року Трумен отримав більше 135 тисяч листів, телеграм і петицій на підтримку створення єврейської держави в Палестині. У листопаді 1947 року Трумен таємно зустрівся з найбільш поважним лідером сіонізму 74-річним вченим Х. Вейцманом. Під час зустрічі Вейцман розповів Трумену про своє бачення того, як євреї відродять Палестину і перетворять її на процвітаючу індустріальну державу, як вони будуть освоювати пустелю. Нова єврейська держава, за його словами, стане прикладом для всього регіону. Вейцман показував Трумену карти, за якими передбачались різні плани розділення Палестини і розповідав про те, як він планує облаштувати сільське господарство в новій державі. Трумен, який багато років провів на фермі в Міссурі, не лише зацікавився продемонстрованими планами, але й пообіцяв Вейцману свою підтримку. Одразу по закінченню зустрічі президент доручив американській делегації підтримати в ООН проект розділення Палестини на дві частини.

Головну тривогу в Трумена викликало те, що розділення Палестини може бути використане Радянським Союзом для укріплення своїх позицій в