регіоні. Вейцман був не згодний із цією думкою: «Існують застереження, що реалізація нашого проекту в Палестині може бути якимось чином використана як канал для проникнення комуністичних ідей на Близький Схід. Нема нічого більш далекого від правди. Наші емігранти зі Східної Європи - це саме ті люди, які залишають комуністичні райони. ...Небезпека комунізму існує лише в неграмотних і збіднілих прошарках, нездатних самостійно йому чинити спротив» [8].
До цього часу англійська адміністрація Палестини стала головною ціллю сіоністського руху. Зростало насильство, події набували некерованого характеру. 22 червня 1946 року єврейські бойовики підірвали англійський військовий центр, що був розташований в готелі «Цар Давид» в Тель-Авіві, загинув 91 чоловік. На початок 1947 року під впливом світового співтовариства і тиску зі сторони США та інших європейських країн Англія дозволила переїзд у Палестину євреїв-біженців з Європи. Втративши можливість контролювати ситуацію і підтримувати порядок, Лондон оголосив, що призупиняє дію свого мандату з 15 травня 1948 року. Арабські лідери одразу ж публічно заявили, що цей день стане початком «захисту прав арабів». ООН терміново створила спеціальну комісію з розгляду палестинського питання, і під тиском США 29 листопада 1947 року ухвалила рішення, що передбачає розділ Палестини на арабську і єврейську частини.
У такій ситуації американське керівництво не могло не визнати новостворену державу. 14 травня 1948 р. Білий дім передав для опублікування в пресі заяву президента такого змісту: «Уряд отримав інформацію про те, що в Палестині проголошена єврейська держава, і її тимчасовий уряд просить про визнання. Сполучені Штати визнають тимчасовий уряд як владу нової Держави Ізраїль де-факто» [9].
Наслідки проголошення Єврейської держави
Війна між арабами і євреями не примусила на себе чекати. Арабські монархії, заохочувані ісламістами, вирішили знищити єврейську державу. Опосередкованою метою для близькосхідних монархій було захоплення територій, виділених Організацією Об'єднаних Націй для утворення незалежної та демократичної Палестинської держави.
В умовах ескалації напруги в близькосхідному регіоні американський сенат приймає 11 червня 1948 р. резолюцію № 239, відому як «резолюція Ванденберга», яка «юридично санкціонувала відмову США від проголошеного колись принципу невтручання в конфлікти в інших районах світу в мирний час» [10]. Ця подія засвідчила відмову Сполучених Штатів від статусу регіональної наддержави заради більш активного втручання в міжнародні відносини.
В американських керівних колах добре розуміли, що самими деклараціями успіх завоювати буде дуже важко. Про це свідчить доповідь Ради національної безпеки про політику по відношенню до Ізраїлю та арабських держав, датована 17 жовтня 1949 р. Оскільки протягом лютого-липня 1949 р. між Ізраїлем та арабськими країнами були підписані «Загальні угоди про перемир'я», цю доповідь можна розглядати в якості декларації американської політики в регіоні після того, як єврейська держава довела своє право на існування. В ній окреслювались ключові моменти політики США на Близькому Сході: «Наша політика по відношенню до Ізраїлю і арабських держав має спиратись на такі фундаментальні передумови: а) політична і економічна стабільність Ізраїлю і арабських держав мають вирішальне значення для безпеки Сполучених Штатів..; б) національна зацікавленість Сполучених Штатів полягає в тому, щоб користуватись повагою і, наскільки це можливо, доброю волею народів Близького і Середнього Сходу, і євреїв і арабів, і підтримувати їх орієнтацію на Захід і віддалення від Радянського Союзу; в) розходження між новою ізраїльською державою та сусідніми арабськими країнами мають бути усунуті, в усякому випадку, так, щоб
Ізраїль і арабські держави могли спільно діяти у відсічі радянської агресії..; д) з метою реалізації названих пунктів, необхідним є тісне співробітництво Сполучених Штатів з Об'єднаним Королівством. Крім цього, Сполучені Штати повинні мати на увазі бажаність співробітництва з Францією, Туреччиною та іншими мусульманськими неарабськими державами регіону з тією ж метою» [9, 57-58].
Хоча документ має значний відбиток термінології, широко вживаної під час «холодної війни», очевидним є бажання американців знайти шляхи порозуміння між арабами та ізраїльтянами. Звичайно, Вашингтон переслідував власні інтереси в регіоні, але відсутність беззаперечної підтримки єврейської держави свідчить про реалістичний підхід до близькосхідної проблеми на межі 40-50-х років.
Трумен добре розумів, що без фінансової підтримки держав регіону американська політика на Близькому Сході буде приречена на невдачу. Економічна могутність, яка базувалась на високому рівні розвитку виробництва та значних грошових резервах, дозволяла Сполученим Штатам фінансувати боротьбу проти радянського впливу в усіх стратегічно важливих регіонах світу. Оскільки присутність на Близькому Сході відповідала інтересам могутніх нафтовидобувних компаній, то політика американського президента була спрямована на їх активний захист [11].
24 травня 1951 р. президент Гаррі Трумен запропонував конгресу ухвалити «Програму обопільної безпеки», у відповідності з якою близькосхідним країнам виділялось на економічні та військові потреби 540 мільйонів доларів» [12].
Початок 50-х років можна визначити рубіжною датою в історії близькосхідного конфлікту. Для цього є декілька причин:
Держава Ізраїль постала як реальність в близькосхідному регіоні. Її керівництво, користуючись підтримкою як СРСР, так і США, зуміло не тільки дати відсіч нападу військ Ліги арабських держав, але стати в 1949 р. членом ООН і швидко інтегруватись в світову спільноту.
Смерть Й. Сталіна в 1953 р. призвела до пом'якшення радянської політики, але загальна «відлига» не поширилась на близькосхідний регіон, де інтереси Радянського Союзу і Сполучених Штатів постійно перетинались.
У 1952 р. президентом