де сподівався домовитись про підтримку його планів щодо проток, у французькій столиці розгортався дипломатичний скандал загальноєвропейського масштабу, пов'язаний з рішенням Відня анексувати, 5 жовтня 1908 р., Боснію та Герцеговину й, головне, як виглядало зі свіжих паризьких газет, підтримкою цих дій Росією. Хоча, до речі, російський міністр, зважаючи на вищезгадані перемовини з бароном Еренталем, й очікував цих дій від Відня, однак він сподівався, що вони відбудуться дещо пізніше, будуть з ним узгоджені й тому він встигне, відповідно, підготуватись до такого розвитку подій. Зокрема, О. Ізвольський планував розіграти роль захисника балканських слов'ян від австро-угорської експансії й, до того ж, домогтися компенсації за порушення балансу сил на Балканах у вигляді перегляду на користь Росії режиму Проток. Тому, згадані дії австро-угорської дипломатії, не лише зіпсували плани міністра закордонних справ царського уряду, але й загрожували Петербургу кризою довіри у відносинах, як з балканськими народами, так і з його союзниками по Антанті [6].
Однак, не лише дипломатичні помилки російського міністра визначали відповідь Парижа стосовно прохань О. Ізвольського. Франція не була зацікавлена псувати відносини з Османською імперією, допомагаючи Росії забезпечити прохід її військових кораблів через Босфор та Дарданелли. Як писав керівник німецького МЗС граф Шьон, Париж всіляко підкреслював свою прихильність до нового османського уряду, оскільки змагався з Лондоном та Берліном за свою частку впливу у Константинополі [7].
Стримане ставлення паризького кабінету до питання Проток пояснювалось ще й тим, що Франція була провідним кредитором Османської імперії й тому, як писав російський посол у Парижі А. Нелідов, була зацікавлена в життєздатності та стабільності «оновленої Туреччини, яка, з самого початку, зустрічалась майже з непереборними труднощами». В Парижі вважали, що Порта повинна отримати «справедливе відшкодування за завдані їй збитки», а не зазнавати нових [8]. Як зауважував німецький канцлер Бюлов, «Франція проводить політику турецького кредитора» й тому «не хоче послаблювати Туреччину ні в Санджаку (балканській провінції Османської імперії - авт.), ні в Дарданеллах» [9].
У період боснійської кризи паризький кабінет вів напружені переговори з Німеччиною з проблеми Марокко й, звичайно, не хотів ускладнювати ці перемовини, підтримуючи російські пропозиції щодо Проток, передбачаючи, що вони можуть викликати несприйняття в Берліні [10]. Як писав французький посол у Німеччині, його уряд намагався, і досить успішно, за рахунок «східних справ» покращити відносини зі своїм головним суперником у Західній Африці [11].
Водночас Франція, будучи найближчим союзником Росії, розуміла, що категорична відмова від підтримки російських планів щодо Проток викличе охолодження її відносин з Петербургом, чим скористається Німеччина, щоб всілякими засобами подолати дезінтеграцію
Парижа з Петербургом. Тому міністр закордонних справ Пішон утримувався від відвертого заперечення російських планів. Більш того, як пізніше згадував О. Ізвольський, він отримав від французького уряду певні запевнення щодо підтримки у питанні Проток. Щоправда, французький міністр закордонних справ, навпаки, згодом зауважував, що він у розмові з цим російським дипломатом не висловив жодної думки щодо можливості підтримки його країною перегляду режиму Проток на користь Росії й лише порадив узгоджувати це питання з Великою Британією [12]. У будь-якому випадку позиція французького уряду здавалась О. Ізвольському настільки непереконливою, що він не ризикнув у своїх подальших переговорах з Великою Британією послатись на згоду Парижа у питанні Босфору та Дарданелл [13].
Не отримавши достатньої підтримки у питанні Проток від свого найближчого союзника - Франції, О. Ізвольський мав значні сподівання на допомогу Форін Офісу. В пам'яті російського міністра ще свіжими були обіцянки провідників британської дипломатії Е. Грея, Ч. Гардінга та А. Нікольсона щодо сприяння Лондоном, у майбутньому, прагненню Росії переглянути, на свою користь режим Босфору та Дарданелл, висловлені під час російсько-британських переговорів 1906-1907 рр.
Петербурзькому кабінету не могло не імпонувати також те, що Велика Британія, по суті, була єдиною державою, яка висловила рішучий протест проти анексії Боснії та Герцеговини [14]. Однаково негативно сприймаючи вищезгадані дії Відня, Петербург та Лондон, щоправда, керувалися, в цьому зовсім різними мотивами. Британський уряд на чолі з Г. Асквітом не визнавав анексії Боснії та Герцеговини, а також проголошення незалежності Болгарії, тому що це послаблювало Османську імперію, яка після молодотурецької революції значно покращила відносини з лондонським кабінетом. Тому Форін Офіс, сподіваючись на подальше поширення свого впливу у Константинополі, наполягав на відшкодуванні Порті вищезгаданих збитків [15]. Крім того, як писав російський посол у Лондоні граф Бенкендорф О. Ізвольському у листі від 12 (25) жовтня 1908 р., Великій Британії потрібна була «недоторканість європейської території турецької імперії, головним чином, з півночі, задля того, щоб завадити Австрії та Німеччині поширювати свій вплив до Середземного моря». Тому граф Бенкендорф був переконаний, що Лондон «не дозволить Австрії без спротиву поглинути балканський півострів, який тоді стане мостом для Німеччини, який допоможе їй повністю володарювати у Константинополі. Оскільки, це створювало загрозу для англійських життєво важливих інтересів, то будь-яка англійська партія, перебуваючи при владі, зробить все можливе, щоб цього не сталося». Зважаючи на це, граф Бенкендорф сподівався на плідну співпрацю з Форін Офісом: «Ми, як і Англія, не можемо цього стерпіти й звідси витікає необхідність й доцільність солідарної позиції, в згаданому питанні, оскільки лише вона зможе