Інша важлива риса кредитної кооперації полягає в тому, що будь-який кредитний договір обов'язково визначає ступінь кредитоспроможності позичальника. Комерційні банки в першу чергу звертають увагу на наявність у нього нерухомого та іншого майна тощо, при цьому його особистість відступає на другий план. І навпаки, на думку О.М. Анциферова, в кооперативних відносинах особистість дебітора є основою, базисом кооперативної організації, оскільки її члени беруть на себе спільну відповідальність за кредитоспроможність один одного.

Ще однією перевагою кооперативного кредиту є його переважно виробничий характер: «Кредитоспроможність об'єднаних на кооперативній основі позичальників, - зазначає О.М. Анциферов, - ґрунтується на впевненості у тому, що вони нададуть зайнятим сумам виробничого призначення, і в процесі своєї господарської діяльності створять у майбутньому нові продукти, цінність котрих буде більш ніж достатньою для покриття усіх витрат виробництва, у т. ч. і відповідних частин зайнятого капіталу...» Кооперативний кредит не виконує ні благочинних, ні комерційних, ні інших функцій, які стояли б за межею суто господарської діяльності [4].

Вищевказані особливості кооперативного кредиту і зробили його популярним серед значної частини населення більшості країн Європи. Його батьківщиною є Німеччина. Саме там завдяки ентузіазму і діяльності двох подвижників, філантропів Ф.В. Райфайзена і Ф.Г. Шульце-Деліча виникли перші кредитні товариства. Райфайзен був бургомістром Фламмерсфельда (провінція Вестервальд), який, бачачи бідність та нестачу капіталу у селян, його повну задавленість лихварями, у 1849 році заснував позичкове товариство. Через рік, у 1850 році, у невеликому німецькому місті Делічі урядовий чиновник у відставці Ф.Г. Шульце- Деліч організував свою першу кредитну асоціацію у складі 10 членів. Між райфайзенською та шульце-делічеською системами кредиту були деякі розбіжності, з яких найбільш суттєвими можна назвати наступні: 1) райфайзенські товариства обслуговували головно селянське населення, тоді як шульце-делічеські були змішаними за професійним складом і діяли переважно у містах; 2) перші обмежували свою діяльність невеликими районами, головним чином, сільськими приходами; другі діяли на значно більшій території; 3) товариства Райфайзена працювали без пайового капіталу, тоді як шульце-делічеські намагалися створювати власний основний капітал, для чого передбачалися досить значні пайові внески [5].

Кредитні товариства становили близько половини усіх кооперативів Німеччини. Протягом другої половини XIX - початку ХХ століття відмічаємо стрімке зростання їхньої кількості. Якщо у 1890 р. у Німеччині налічувалося 6777 кооперативів, з них 3467 - кредитних, то у 1912 р. - 33657 кооперативних організацій, з яких 18830 становили кредитні товариства. Понад 80 % цих товариств станом на 1 січня 1913 р. були об'єднані у 12 спілок кредитних товариств, серед яких домінували три: Загальна, Імперська та Вюртемберзька спілки. До Імперської спілки належало 13131 товариство, до Загальної - 957 і до Вюртемберзької - 1203 товариства, членами яких були близько 2,5 млн господарств. Якщо товариства Загальної спілки обслуговували переважно міське населення, товариства двох інших спілок працювали майже виключно в інтересах селян. Особливістю Німеччини була нерівномірність розповсюдження кредитних товариств. Найбільша кількість кредитних кооперативів відмічена у тих частинах країни, де переважало дрібне самостійне селянське господарство, а відсоток великих земельних володінь був малим. Такими територіями були Пруссія (6806 товариств), Баварія (3315), Вюртемберг (1223), Рейнська провінція (1419), Ельзас (618) та деякі інші [6].

За ступенем розвитку кооперативного кредиту друге місце після Німеччини належало Італії. Пропагандистом і організатором цієї справи став економіст Л. Луццаті, за ініціативи якого у 1865 році було створено Міланський народний банк. Народні банки діяли за принципами товариств Шульце-Деліча, вони об'єднували представників різних професій і утворювалися як у містах, так і в сільській місцевості. Їхня кількість протягом останньої третини XIX століття стрімко зростала: від 50 у 1870 році до понад 700 - у 1908. За масштабами діяльності італійські народні банки були досить різноманітними: відмічаємо серед них невеликі товариства з декількома десятками членів, а також такі великі установи як Міланський народний банк, що об'єднував у 1908 році 24774 члени. У середньому на один банк приходилось 726 членів.

За зразком товариств Райфайзена в Італії діяли сільські кооперативні каси Волемборга та католицького священика дона Черуті. При цьому католицьких кас налічувалось у 12 разів більше: 1600 проти 130 звичайних у 1910 році.

Як і для Німеччини, для Італії також була характерна нерівномірність розповсюдження кооперативних об'єднань. Понад 75 % усіх сільських кас та народних банків були сконцентровані у північній частині Італії (Ломбардії). Це було пов'язано з більш інтенсивним розвитком сільського господарства у північних провінціях Італії [7].

В інших країнах розвиток кредитної кооперації набув меншого розмаху, ніж у Німеччині та Італії і не сформував нових організаційних форм, аніж ті, що були запропоновані свого часу ще Шульце-Делічем та Райфайзеном. Йдеться перш за все про такі країни, як Австро-Угорщина, Бельгія, Голландія, Ірландія, Шотландія, Сербія, Болгарія, Франція.

Цікаві відомості про розвиток кооперативного кредиту у країнах та регіонах, населених слов'янами, у т. ч. на західноукраїнських землях, наводить С.В. Бородаєвський. Наприклад, у Чехії станом на 1 січня 1911 року налічувалось 4300 кооперативів,