У Прусській Польщі на початку ХХ століття діяло близько 300 кооперативних об'єднань, з них більше 2/3 було кредитних товариств, які й утворюватися почали раніше інших кооперативів. Як і в інших країнах, частка товариств типу Райфайзена становила до 75 % усіх кредитних товариств, тому і їхній склад був переважно селянським. Позики видавалися під поручительство двох членів кооперативу як правило на великі терміни: 3, 5 і більше років. Навіть короткострокові позики шляхом відтермінування виплат легко перетворювались на довгострокові. Проте в польських кредитних кооперативах не допускали простого переписування позик, як це часто відбувалося в російських ощадно-позичкових товариствах, про що йтиметься нижче. Там від дебіторів вимагали хоча б часткових, але постійних виплат і виховували членів товариства у дусі серйозного і відповідального ставлення до отриманої позики. Такому вихованню сприяли і високі релігійні почуття польського селянина, недаремно понад 60 % кредитних товариств у своєму керівному складі мали представників католицького духовенства [8].

Значних успіхів розвиток кооперації досягнув на Буковині. Близько 300000 українців цього краю мешкали в 152 поселеннях, і в 142 з них працювали кооперативні установи. У 1910 році тільки позикових кас типу Райфайзена на Буковині діяло 344; з них 142 були румунські, 140 - українські та 66 - німецькі. З 1893 року їхньому розвиткові активно сприяло місцеве земство (ландтаг). Воно ревізувало діяльність кредитних кооперативів, надавало їм позики на первісні видатки під 4 % річних. У 1903 році українські кредитні товариства Буковини об'єдналися у спілку під назвою «Селянська каса» [10].

Особливістю кредитних кооперативів Російської імперії було те, що вони розвивалися за ініціативи та активної фінансової підтримки, а також під контролем урядових установ. Початок дешевому і доступному сільському кредиту було покладено в 40-х роках XIX століття шляхом відкриття при волосних правліннях державних селян допоміжних, а при них ощадних кас. У Таврійській губернії у 1871 році налічувалося 62 каси. Їхній сумарний власний капітал на момент заснування складав понад 87 тисяч карбованців. Джерелами його утворення були кошти, що належали сільським громадам, господарські капітали міністерства державного майна, вклади населення, відсотки за видані позики тощо. До 1872 року власний капітал допоміжно-ощадних кас Таврійської губернії виріс у 4,4 рази. Загальний обіг усіх кас у 1871 році складав 425,5 тис. руб, або 6,9 тис. руб на одну касу. Та загалом стан багатьох кас був незадовільним, що пояснювалось перш за все зосередженням управління касами в руках волосного правління, котре одночасно виконувало фіскальні функції; обмеженістю коштів кас тощо. Також слід зазначити, що допоміжно-ощадні каси не були повною мірою кооперативними організаціями, оскільки позичальники не брали участі у їхніх справах та управлінні [11].

Першими справді кооперативними закладами дрібного кредиту в Російській імперії стали ощадно-позичкові товариства, що діяли з початку 70-х років XIX століття за принципами Шульце-Деліча. У 1871 р. було затверджено зразковий статут ощадно-позичкового товариства, за яким його головною метою визначалося надання обігового капіталу землеробам та ремісникам, що мали в ньому потребу. У члени товариства приймалися домогосподарі усіх станів, котрі мали внести один пай розміром до 50 руб, який можна було виплачувати частинами. Товариства також могли залучати внески і позики від сторонніх осіб та організацій під кругову необмежену відповідальність членів, при цьому позичковий капітал не мав перевищувати десятикратного розміру власного капіталу. 5 % від одержуваного прибутку відраховувалося до запасного капіталу (у резервний фонд). Члени товариства на строк до 9 місяців могли отримувати позики, розмір яких не міг перевищувати півтора розміри внесеного ними паю без поручительства або його потрійного розміру за умови поручительства з боку інших членів. Органами управління ощадно- позичкового товариства були загальні збори, правління та рада. Правління вело повсякденні справи та звітність, раді належали наглядові та контрольні функції, а загальні збори обирали посадових осіб, затверджували звіти правління тощо [12].

Запровадження ощадно-позичкових товариств у Росії, за словами М. І. Туган-Барановського, не було ефективним, оскільки більшість російських селян через бідність не мала грошей для внесення паю. Тому такі товариства протягом усього часу їхнього існування були розповсюджені на більш заможних окраїнах імперії, перш за все на Півдні України.

Протягом 70-х років XIX століття у Таврійській губернії йшло інтенсивне відкриття ощадно-позичкових товариств. У 1887 році їх нараховувалося 36. Більше половини товариств (19) діяло у Мелітопольському повіті, 14-у Бердянському, по 1 - у Дніпровському та Феодосійському повітах, а також у Ялті. За фінансовими звітами 31 товариства за 1886 рік, наданими Таврійській казенній палаті, можемо охарактеризувати їхню діяльність. 8 товариств (5 у Мелітопольському і 3