спадом народжуваності на тлі високого його рівня наприкінці 1980-х років. Румунія, Чехія, Україна визначаються приблизно однаковими тенденціями. В Болгарії народжуваність найнижча і становить 7,7 народжень на 1000 осіб [9]. Зміни в сімейному стані поступово визначають наростання позашлюбних народжень, які є показником поширення альтернативних форм існування сім' ї.
Отже, статистика зафіксувала зміни у шлюбно-сімейній поведінці. Для того, щоб зрозуміти їх, необхідно відтворити історичний момент, на тлі якого відбувалися ці зміни.
Постсоціалістична реформація змінила всю систему політичних інститутів, економіку, культуру, значно вплинувши на життя як окремих людей так і сімей. Важливим регуляторним фактором відносно сімейного інституту виступає соціальна політика держави. За радянської доби демографічна політика була її складовою. Вона визначала наступні напрямки діяльності: 1) пряма грошова допомога, компенсаційні виплати, соціальні пенсії; 2) трудові, податкові, пенсійні та інші пільги; 3) грошові виплати на дітей.
Особливо розширеною система державної допомоги була в Угорщині, НДР, Чехословаччи- ні, де демографічна ситуація була найменш сприятливою. Історична практика свідчить, що державі вдавалося досягти певного впливу на репродуктивну поведінку сім'ї, яка в цілому відповідала інтересам держави і родини. Так, у 1980-ті роки було посилено державну допомогу сім' ям із дітьми з метою створення сприятливих умов для зростання чисельності населення, що співпадало з орієнтацією держави на сім'ю з двома дітьми. Падіння рівня народжуваності було стримано на деякий період.
Патерналістська політика держави створила систему соціальних гарантій, віднісши частину функцій сім' ї до своїх обов' язків шляхом створення соціальних закладів по вихованню дітей. Такі заходи в умовах "двозарплатної" сім'ї (в той час, як у більшості західноєвропейських країн існувала "однозарплатна" сім'я) створювало певний психологічний комфорт для родини і породило своєрідну ситуацію стосунків держави і сім'ї, в основі якої за державою була закріплена "система економічного забезпечення відтворення населення". Розрахунки, проведені Л.І.Слюсар на основі аналізу суспільних фондів споживання України, показують, що вони в радянські часи становили майже третину фонду споживання населення України, в тому числі 50% фонду споживання дітей та підлітків, 1819% фонду споживання індивідів працездатного віку і близько 80% фонду споживання людей похилого віку, тобто вони посідали важливе місце у фінансуванні життєвого циклу індивіда [10].
В умовах кризи соціалістичного суспільства економічні можливості країн не могли забезпечити соціальну допомогу сім'ям, суспільні фонди перестали здійснювати свій вплив. Це в часі співпало з різким падінням рівня життя сімей, особливо сімей з дітьми. Адже діти є найбільш уразливою категорією населення. В початковий період реформування в країнах з перехідною економікою проводились заходи, спрямовані на підтримку певного рівня життя сімей з дітьми у вигляді індексації всіх видів грошової допомоги, розрахунок якої проводився на основі показників мінімального прибутку, що значно знижувало ефективність їх дії. Всі інші соціальні гарантії були ліквідовані. Таким чином, виникли нові умови життєвої адаптації сімей. Найбільш дієвою стала система заходів у сфері державної підтримки дітей в Угорщині та Чехії, де прийняті були нові дієві закони, що регулюють допомогу сім'ям з дітьми, в той час як у Болгарії, Румунії, Югославії, Росії, Україні допомога сім'ям мала обмежений характер.
Підтримка сімей з дітьми в оновлених політичних системах здійснюється в різних формах і має вигляд адресної допомоги сім'ям. Основну частину її складають прямі грошові виплати, основна маса яких припадає на виплати сім'ям з дітьми у вигляді дотацій до заробітної плати. В західноєвропейських країнах в цей час, на основі досліджень Л.І.Слюсар, "витрачають значні кошти на освіту, охорону здоров'я, соціальну підтримку населення, проводять активну соціально-демографічну політику...", тоді як ні в Україні, ні в інших країнах постсоціалістичного розвитку не утвердилося соціальної системи підтримки сімей, однією з причин є недостатність фінансових можливостей фондів соціальних трансфертів [11].
Виходячи з вищевказаного, очевидним стало, що соціокультурна політика сприяла оформленню в тоталітарних державах сімей "з двох годувальників" при державному догляді за дітьми.
Переорієнтація ж соціальної політики країн створила вакуум в ній щодо сім'ї і в 1990-ті роки ускладнила становище сімей та змінила поведінку індивідів. Таким чином, змінилося місце держави та сім' ї в забезпеченні економічного відтворення населення та соціалізації дітей. Ці обставини змусили більшу частину сімей відмовитися від традиційності сімейного укладу.
Погоджуючись з висновком словацького соціолога Л.Рябушица відносно того, що соціально-економічні структури в суспільстві взаємопов'язані з певними моделями поведінки індивідів, формують одне одного, необхідно вказати ще і на вплив умов перехідної економіки на життєвий економічний простір сімей. Загальною проблемою для всіх сімей у названих країнах стало економічне виживання. Високий рівень безробіття (у 1991 та 1997 рр. цей показник становив в Україні - 0,02 та 2,2 %; в Чехії - 4,1 та 5,2 %; у Східній Німеччині - 7,3 та 12,7 %; Польщі - 11,8 та 10,5 %; в Словаччині - 11,8 та 12,5 %) посилив економічне навантаження на працюючого члена родини, а це був переважно один член сім'ї [12].
З'явилися додаткові витрати на освіту, перекваліфікацію освітнього рівня, охорону здоров'я, значно підвищено оплату за комунальні послуги. Члени малозабезпечених сімей суміщали декілька видів робіт, серед яких збільшився потенціал домашньої економіки, до того ж у східноєвропейських країнах присутній значний відсоток сільського населення. Умови перехідної економіки до ринкової створили в 1990-ті роки економічну систему,