Вочевидь, ВЦРПС правильно зрозуміла вимоги партії, і у наведеному витягу з постанови звучить вже конкретне завдання скорочення профапарату. Загроза скорочення нависла практично над всіма апаратними працівниками, бо кожного з них у будь-який час можна було звинуватити у недостатній кваліфікації і недостатній наполегливості. Тим більше, що параметри і критерії зазначеного вдосконалення в постанові не називались.

При всій загальності і неконкретності характеру постанови ВЦРПС реакція на неї, а більшою мірою на рішення ХХІІ з' їзду, в Україні викликала сплеск, різке зростання організаційної активності профспілкових організацій. Тим більше, що за часом прийняття вона збігалася з реалізацією рішень листопадового (1962 р.) ЦК КПРС, грудневого пленуму ЦК Компартії України і ХІ пленуму ВЦРПС про перебудову керівних органів профспілок. В 19 областях Української РСР були створені обласні промислові і сільські ради, в Українській республіканській раді професійних спілок - бюро по роботі профспілкових органів промисловості і бюро по роботі профспілкових організацій сільського господарства [16].

Для багатьох профспілкових апаратників це був час, коли, знаходячись під постійною загрозою скорочення, звичайно, при відповідній реакції на партійні настанови, можна було отримати різке підвищення по службових щаблях. Але водночас зростали і вимоги до можливих претендентів. Вони повинні були власною активністю засвідчити свою лояльність тим змінам, що проводились у суспільстві. Саме тому розширення громадських засад у надрах профспілкових структур відбувалося досить активно. Після ретельного обговорення постанови пленуму ВЦРПС на рівні Укрпрофради і всіх облпрофрад, а також відповідних організаційних заходів, у республіці налічувалось 3 мільйони 300 тисяч профспілкових активістів [17], у той час як у квітні 1960 р. їх було всього 2 млн. 637 тис. Тобто за три з половиною роки кількість профспілкових активістів зросла більше як на 700 тисяч осіб, тобто на 21,2%. Відзначаючи загальне зростання профспілкового активу (а отже, і рівня громадськості), не можна не визнати того, що різкого кількісного стрибка у цьому відношенні не сталось. Якщо у 1960 р. кількість активістів складала 21,2% від загальної кількості спілчан, то в 1963 р. (за станом на жовтень) цей показник склав 21,4%. Одночасно зауважимо, що за цей час кількісний склад професійних спілок виріс на 18,1%. Це означає, що різниця між темпами зростання профактиву і зростанням темпів чисельності профспілок складала всього 3,3% [18].

Визначившись із загальною тенденцією зростання профспілкового активу, детальніше зупинимось на визначенні джерел його зростання. До першого слід віднести збільшення кількості комісій при фабрично-заводських і місцевих комітетах (ФЗМК), що у свою чергу було викликано розширенням прав професійних спілок. Зараз із аналізу ми виключаємо проблему правомірності і латентності причин цих заходів, знову ж таки концентруючи увагу лише на кількісній стороні проблеми. Згідно з профспілковою статистикою лише у Харківській області при ФЗМК, підпорядкованих промисловій обласній раді профспілок, на завершальному етапі відлиги було створено біля 18 тисяч різноманітних громадських комісій, у роботі яких взяли участь понад 100 тисяч спілчан [19].

Важливим джерелом розвитку громадських засад у діяльності профспілок Української РСР, очевидно, слід вважати їх кількісне зростання і, як наслідок, збільшення числа профспілкових активістів низової ланки, зокрема, профгрупор- гів. Якщо в 1960 р. налічувалось 215 тисяч проф- групоргів, то в 1963 р. - вже 260 тисяч, що в процентному відношенні засвідчує зростання на 17,1% [20]. Порівняння цієї цифри із загальним процентним зростанням профспілкових активістів за цей же проміжок часу (21,2%) засвідчує, що зростання профактиву здійснювалося значною мірою за рахунок кількості профгрупоргів.

4,1%, що складали різницю між ними, припадали на поповнення активу з інших джерел. Очевидно, що в цей залишок входив і розвиток громадських засад у вищому ешелоні профспілкової ієрархії. Зокрема, на ІХ з' їзді профспілок України у звітній доповіді голови Укрпрофради стверджувалось, що на громадських засадах в УРСР працювало 96% голів ФЗМК, райкомів та міськкомів профспілок. Крім того, на цих же засадах у республіці працювало 7 обласних комітетів профспілок. При обласних радах, республіканських, обласних, міських і районних комітетах працювало біля 8 тисяч позаштатних відділів, громадських рад, понад 32 тисячі позаштатних інструкторів [21].

Варіанти організації керівних профспілкових органів були різні. Волинська облпрофрада, наприклад, запропонувала дві моделі організації районних профспілкових рад, які, до речі, йшли всупереч діючому статуту. Перша модель передбачала скасування середніх ланок галузевих профспілок і передачу райпрофрадам повноважень профорганізацій. Другий варіант передбачав передачу райпрофрадам координуючої функції без керівництва фінансами. За райпрофрадою залишались функції обліку і контролю.

Обидві моделі передбачали створення по 26 таких районних рад [22]. Зауважимо від себе, що обидві моделі були націлені на посилення контролю. Але якщо перша модель передавала знов створеному профспілковому органу ще й відповідальність, то друга передбачала лише контролюючі функції, що повністю вписується в рамки висунутої нами гіпотези стосовно того, що розширення громадських засад посилюватиме контроль за діяльністю не лише профспілкових орга-

Література

Докашенко В.М. Профспілки України в умовах тоталітарної системи (70-ті - початок 90-х рр.). Історіософсько-критичний аналіз. - Донецьк: Кассіопея, 1997. - 284 с.

Нариси історії професійних спілок України / Феде- нізацій, але й партійних і навіть адміністрації підприємств.

Подальше простеження розвитку громадських засад у керівних органах профспілок засвідчує факт їх повної невиправданості