"Слався Перун - бог Вогнекудрий. Він посилає стріли у ворогів, вірних веде по стежці. О ті, що загинули у битвах, ті, які йшли, вічно мешкайте ви у Перуновім війську" [II, 11а]. Окрім особистої підтримки у битвах, Перун у слов'янській міфології грає також роль і судді потойбічного світу разом з іншими слов'янськими богами. Викликає інтерес згадування цього бога в іпостасі захисника ковалів. "Вони ж суть ті, які із Перуном кували на ковадлі мечі на ворогів наших" [II, 4а]. Перун нарівні із Сварогом символізує життя та відлічує його строк кожній людині.
Подібно до Сварога, Перун має свою жіночу іпостась - Перуницю, яка дарує нове життя воїнам, загиблим у битвах з ворогами слов'янського роду та переводить їх із реального світу у Сваргу (світ богів). Інколи Перуниця також грає роль вісника інших богів: "I ось Матір Сва б'є крилами про подвиги ратні і про славу воїнів, які покуштували живої води від Перуниці в суворій січі. І ця Перуница прилітала до нас, і вона давала ріг, повний води життя вічного (будь-якому) воїну нашому, якого вразили мечем та відтяли йому буйну голову" [II, 11а].
Окрім Сварога та Перуна, до складу Триглави входить й третій бог - Світовид, уособлюючий світло: "Пісні співаємо ми Йому, бо Світовид - це світ. Бачили ми через нього Білий Світ" [II, 11а]. Цікаве твердження автора "Книги" про те, що Перун та Сварог, з одного боку, та Світовид, з другого, - це один і той самий бог: "Як Сварог та Перун - це водночас і Світовид" [II, 11а].
Якщо взяти до уваги той факт, що в книзі Велеса
Триглавою названі всі без винятку явища природи [II, 11а], то можна припустити, що слов'яни вірили у єдиного бога у різних іпостасях. Зазначимо, що такої ж думки були й такі давні автори, як Прокопій Кесарійський, Йордан та багато інших. Крім того, Світовид ще й символ войовничого добра, оскільки він охороняє людський світ (Яв) від потойбічного (Нав). Слов'яни, як і більшість інших народів, асоціювали світло з добром, із захистом від недругів та нечистої сили, освіченістю і т. ін., а темряву, навпаки, - з нападами ворогів, невіглаством, смертю та потойбічним світом (Нав'ю).
До першої групи богів можна віднести також такі персонажі слов'янської міфології, що символізують сонце, небо та вогонь, як Сур'я-Сонце, Хорс, Зоря Червона (Заребог) та Семаргл - Вогнебог.
Сонце-Сур'я (назва дуже красномовно вказує на індоєвропейські корені слов'янської релігії) разом з Матір'ю Сва є богом, що найбільше згадується у літописі. Давні слов'яни уявляли його по-різному: то у вигляді золотого човна ("також чули ми, як скаче вершник на коні до заходу сонця, щоб направити золотий човен до ночі") [II, 7ж], іноді у формі золотого воза ("щоб сонячний віз був смирними волами волочений по синьому степу. Та там само сонце ляже спати вночі") [II, 7ж].
Небо, на думку давніх слов'ян, являло собою нескінченний степ, покритий білим молоком від священної корови Земун. По цьому молоку цілий день мандрувало сонце (в образі золотого човна чи воза), а потім спало на золотому ліжку: "Кожного ранку вершник на золотім коні будить Сонце-Сур'ю та Червону Зорю" [III, 8/2]. Кожного вечора інший вершник укладає їх спати: "I також чули ми, як скаче вершник на коні до заходу сонця... Та там само сонце спати лягає вночі" [II, 7 ж].
Із сонцем був пов'язаний складний культ, заснований на виготовленні та вживанні священного напою - сур'ї (сур'їці): "Ось жертва наша - це мед сур'я о дев'яти сил, людьми як сонце-сур'я залишений на три дні, потім скрізь вовну проціджений" [І, 5а]. Вірогідно, одним із синонімів сонця-сур'ї був Хорс, який кілька разів згадується у "Велесовій книзі": "Славу співаємо ополудні та вигукуємо велику славу Хорсу золотокудрому, коло обертаючого Сур'ю".
Червона Зоря - богиня, яка уособлює ранкову зорю. Вона провісник сонця та, згідно із легендами літопису, захисник людей, який дає їм священне молоко, що збільшує їх сили: "I тут Зоря Червона прийшла до нас, як дружина благая, і дала нам молоко, щоб твердість і сила наша збільшилась вдвічі, бо Зоря звіщає Сонце" [ІІ, 7ж]. У давнину її уявляли собі у вигляді чарівної жінки в золотому одязі, прикрашеному коштовними каміннями: "І тут прийшла Червона Зоря, коштовні каміння на одягу своєму" [Ш, 8/2]. Згадується Червона Зоря і в чоловічій іпостасі під ім'ям Зоребога: "І цей Зоребог йшов у цей край та казав нашим пращурам, які жили на цій землі та страждали скрізь" [ІІІ, 26].
Останнім давньослов'янським богом цієї групи був Семаргл (Вогнебог) - бог вогню та родинного вогнища: "Семаргл - Вогнебог - він чистий та лютий: швидко народжений". У цьому уривку Семаргл названий чистим, бо вірогідніше всього слов'яни, як і більшість інших індоєвропейських народів того часу, спалювали своїх мерців, тобто вогонь у наших пращурів був символом очищення. Давні слов'яни шанували Семаргла як уособлення родинного вогнища: "І вони почали княжить над нами та стали вождями самого Вогнебога, який вогнища зберігає" [ІІ, 6е]. Можливо, що Семаргл одночасно був й символом місяця, бо згадується кілька разів як світло,