Китайські лідери, підписавши шанхайське комюніке, фактично зафіксували в ньому розрив Китаю з соціалістичними країнами. В свою чергу, американська сторона ніби підштовхувала, а в окремих заявах небезпідставно натякала на пряме заохочування Пекіну до подальшого здійснення великодержавного зовнішньополітичного курсу. Саме так можна розглядати заяву Ніксона про те, що «сьогодні два наших народи тримають у своїх руках майбутнє всього світу» [8].

Разом з тим, комюніке ігнорувало такі актуальні для долі світу проблеми, як роззброєння, заборона ядерної зброї, боротьба проти агресії та інші. Хоча пізніше Г. Кіссінджер, аналізуючи комюніке, підкреслив, що працюючи над його змістом, «ми не мали на увазі конкретну країну» [9], але й теза про боротьбу з монополією наддержав у посиланні, дає можливість зробити висновок про антирадянський напрямок цього документу. Підводячи підсумок візиту Р. Ніксона до Китаю у лютому 1972 року американський вчений-політолог Роберт Суттер виділяє чотири важливих моменти: 1) візит поклав кінець американській ворожнечі до Китаю; 2) зміцнив надію Пекіну на контроль над Тайванем; 3) заклав підґрунтя китайсько-американському співробітництву для подальшого розвитку Східної Азії в цілому; 4) сприяв новим позитивним крокам Пекіна ... проти свого головного ворога - СРСР» [10].

Розвиток американсько-китайських відносин завжди знаходився у центрі уваги японської дипломатії, оскільки зв'язки між цими країнами безпосередньо впливали на два важливих напрямки зовнішньої політики Японії - на її відносини зі Сполученими Штатами і Китаєм. У зміцненні зв'язків з Пекіном керівники США бачили, насамперед, можливість створення загальної антисоціалістичної (на той період часу) платформи в політиці КНР, США та Японії. З цією ж метою Вашингтон намагався використовувати і японсько-китайське зближення.

Керівництво Сполучених Штатів досить активно виступало за термінове укладення договору «про мир та дружбу» між Японією та КНР. У серпні 1977 року Держсекретар СІЛА С. Венс після візиту до Пекіна відвідав Токіо, де зустрічався з прем'єр-міністром Т. Фукудою і заявив, що Сполучені Штати були б задоволені, щоб якнайшвидше був підписаний японсько- китайський договір [11]. Це було сказано саме в той період, коли японсько-китайські переговори фактично знаходились у застійному стані внаслідок розбіжностей стосовно пункту «протидії гегемонії» в зовнішній політиці, якому китайські керівники намагалися надати антирадянський напрямок.

У травні 1978 року під час зустрічі з Т. Фукудою президент Д. Картер наполегливо підкреслював зацікавленість Сполучених Штатів у підписанні договору між Японією та Китайською Народною Республікою. На думку американського політолога М. Карноу, «...США спокійно, але твердо запевняли Японію поквапитись з укладанням угоди з Китаєм» [12].

Підписання японсько-китайського договору Сполучені Штати розглядали як своєрідну передумову до повної нормалізації японсько- китайських відносин, як можливість перевірити готовність Пекіна до компромісу з Заходом щодо вирішення гострих політичних питань. Враховуючи всі складнощі нормалізації американсько- китайських відносин, Сполучені Штати були зацікавлені в досягненні домовленості між Японією та КНР, тому що це давало їм надію на можливість більш активного діалогу з новим пекінським керівництвом. Погодившись підписати договір, в який було включено положення, що «він не буде впливати на позицію кожної з сторін стосовно третіх країн», яке певною мірою нейтралізувало пункт проти «протидії гегемонії», Пекін пішов на певні поступки Японії. Американська преса оцінила це як відповідний сигнал того, що шлях до переговорів між США та Китаєм відкритий.

Як відомо, японсько-китайський договір про мир та дружбу був підписаний 12 серпня 1978 року після обміну документами, який було здійснено у Токіо під час візиту Ден Сяопіна. У договорі підкреслювалося, що дві сторони будуватимуть відносини на засаді п' яти мирних принципів та Статуту ООН, запобігаючи використання сили або загрози силою; виступають проти гегемонізму; розвиватимуть економічні та культурні зв'язки; погоджуються з тим, що стаття договору проти гегемонії не направлена проти будь-якої третьої країни. Договір був укладений терміном на 10 років [13].

Встановивши в січні 1979 року дипломатичні відносини з КНР, Сполучені Штати фактично доповнили ту ланку, яка зв' язувала антирадян- ський напрямок американсько-японського «договору безпеки» та японсько-китайського «договору про мир та дружбу». Хоча і США, і Японія пішли на нормалізацію відносин з КНР, виходячи насамперед, з особистих державних інтересів, (які, безумовно, не завжди і не в усьому співпадали); головною рисою, яка характеризувала загальну мету цих країн щодо Китаю, було намагання США і Токіо використати «антирадянський дух Пекіна для зміцнення своїх позицій в межах протистояння двох систем» [14].

Намагаючись повною мірою використати Японію для реалізації своєї політики щодо Китаю, Сполучені Штати спробували запобігти повторенню негативного досвіду «ніксонівського шоку». З усіх питань, що торкалися контактів з КНР, проводилися досить ретельні американсько- японські консультації, усі візити американських посадових осіб до Пекіна, як правило, супроводжувалися відвідуванням Токіо, де проводився обмін інформацією про стан зв'язків з Китайською Народною Республікою. Ці кроки диктувались не тільки необхідністю координації політики щодо КНР, але й бажанням ще більше зміцнити союзницькі зв'язки останньої з Японією, які зміцнювали, в свою чергу, позиції США у відносинах з Китаєм.

Намагання США узгодити з Японією свою політику щодо КНР