пояснювалося також необхідністю заспокоїти тих, хто був наляканий тим, що акцент американської далекосхідної політики був перенесений з Японії на КНР. Рішення Вашингтона припинити дипломатичні відносини з Тайванем з 1 січня 1979 року та денонсувати американсько-тайванський договір про «взаємну спільну оборону» з 1 січня 1980 року викликали в Японії серйозне занепокоєння щодо американської готовності виконувати обов' язки перед союзниками.
Нормалізація американсько-китайських відносин, яка була завершальним етапом процесу становлення нового рівня зв'язків між США, КНР і Японією, суттєво вплинула на політику Токіо у сфері мілітаризації країни. Починаючи з 1972 року, Пекін, який до встановлення японсько- китайських міждержавних відносин, виступав як противник озброєння Японії, починає займати позицію все більш активної підтримки укріплення як японсько-американського військового союзу, так і японської воєнної могутності, докладаючи при цьому всіх зусиль направити їх в анти- радянське русло. У жовтні 1978 року, під час візиту до Японії, Ден Сяопін у бесіді з прем'єром Фукудою прямо заявив, що він «з розумінням відноситься до японсько-американського договору безпеки і до збільшення оборонного потенціалу Японії» [15].
Позиція Пекіна цілком задовольняла японський уряд, який в свою чергу, використовував заяви такого змісту, щоб якимось чином пояснити громадськості збільшення воєнної могутності, збереження та зміцнення військового союзу з Сполученими Штатами. Так, міністр закордонних справ Японії С. Окіта, відкрито визнав на початку 1979 року, що не можна відкидати те, що «зміни в міжнародних обставинах зробились дещо сприятливішими щодо ставлення Японії до військового союзу з США, особливо, зміни в політиці Китаю, який сьогодні вітає договір безпеки» [16].
Японський уряд, за характеристикою політолога Р. Соломона, «внаслідок нормалізації американсько-китайських відносин позбавився одного з головних факторів напруженості у післявоєнній політиці - китайської критики японсько-американського військового союзу» [17].
Курс Японії на посилення військової могутності повністю задовольняв глобальні стратегічні розрахунки США. Висунувши тезу про те, що «міцний Китай відповідає інтересам Сполучених Штатів», адміністрація Картера приділяла значну увагу військовому співробітництву КНР з Японією. Поклавши за основу ідею відомого американського політолога і державного діяча З. Бжезинського про «трьохсторонні японсько- американсько-китайські консультації з соціально- економічних проблем регіону, а можливо, і з військово-політичних питань» [18], керівництво Сполучених Штатів почало розробку власної концепції співробітництва трьох країн саме у військовій галузі. У дослідженні вчених Бру- кінгського університету щодо національних пріоритетів такого альянсу підіймається питання про можливість поєднання зусиль на особливих напрямках, наприклад, на спеціалізації в області боротьби з підводними човнами, що «відповідало б координації військової політицки США, КНР та Японії» [19].
Питання про особливу роль Японії в американських планах мілітаризації Китаю стало особливо дебатуватися після того, як США почали конкретну реалізацію планів військового співробітництва з Пекіном.
Нормалізація дипломатичних відносин між США та КНР сприяла активізації й американсько- китайських торговельно-економічних зв'язків. Так, у січні 1979 року була підписана американсько-китайська угода про науково-технічне співробітництво, а в липні цього ж року - торговельна угода. Це було відразу використано діловими колами Японії як відповідне пропагандистське обґрунтування необхідності зміцнення японських позицій на китайському ринку. Газета «Майнічі Дейлі Ньюс» з цього приводу писала: «Немає гарантій того, що США, які «запізнилися» в Китай, сьогодні не використовують всі свої сили, щоб завоювати китайський ринок. Якщо це так, то зменшена конкурентна здатність японських товарів, що пов'язано з підвищенням курсу ієни, може привести до того, що на частку Японії, яка має географічну перевагу перед США, буде припадати ще менша частина торгівлі з Китаєм» [20]. Необхідно зауважити, що реальна оцінка позицій Японії та США на китайському ринку дає можливість зробити висновок, що Сполучені Штати, напевно, не мали можливості на той час зробити серйозну ринкову конкуренцію Японії.
Враховуючи обмежені можливості японсько- американської конкуренції на китайському ринку, Пекін, разом з тим, робив все необхідне, щоб якимось чином стимулювати її. Під час візиту в КНР у травні 1979 року міністра торгівлі США X. Кренса, Ден Сяопін підкреслив, мабуть, розраховуючи і на слухачів у Токіо, що «американсько- японська торгівля не повинна поступатися за обсягом японсько-китайській» [21].
Розвиток співробітництва між США, КНР та Японією, що здійснювався наприкінці 1970-х років на антирадянських засадах, безумовно, вплинув на зовнішню політику останньої. Японія була зацікавлена у розширенні зв'язків з США і КНР, вбачаючи в цьому важливий фактор зміцнення позицій проти Радянського Союзу. Розраховуючи на підвищення своєї ролі в міжнародних відносинах на Далекому Сході, Японія активно брала участь у розширенні співробітництва з Пекіном. Як проголосив під час підписання японсько-китайського договору «Про мир і дружбу» 1978 року міністр закордонних справ Японії С. Сонода, «якщо Японія і Китай візьмуться за руки і стабілізують становище в Азії, і Радянський Союз, і Сполучені Штати Америки, і ЄЕС будуть приділяти Японії більше уваги» [22].
Проголошена міністром оборони США Г. Брауном концепція американсько-китайських «паралельних стратегічних інтересів» і «стратегічного співробітництва» фактично мала на увазі і участь Японії в проведенні антирадянської політики. Ще у серпні 1978 року колишній міністр закордонних справ Японії Т. Кімура зауважив, що «Японія разом з Сполученими Штатами і Китаєм можуть виробити єдину глобальну стратегію проти СРСР» [23].
Підсумки візиту прем'єра Держради КНР Хуа Гофена в Токіо і заступника прем'єра Ген Бяо у Вашингтон у травні-червні