Іншим аспектом зовнішньої політики ФРН стала її спрямованість на багатостороннє співробітництво. Відчуття провини за злочини Другої світової війни змушувало Бонн доволі часто поступатися національними інтересами під час прийняття рішень у міжнародних організаціях, що можна побачити на прикладі спільної аграрної політики Європейського економічного співтовариства - Німеччина з 1962 р. є донором цієї політики, з чого найбільший зиск довгий час отримувала Франція, а наразі отримують країни- члени ЄС із Центральної та Східної Європи. Також ФРН майже не виступала з односторонніми політичними ініціативами, зазвичай приєднуючись до ініціатив своїх союзників, як приклад - план Шумана, або підтримка Гельмутом Колем французької ідеї про створення єдиної європейської валюти. Цей фактор мав позитивний наслідок для перспектив появи єдиної німецької держави - її союзники та сусіди хоч і побоювались економічної ваги ФРН, але вже мали впевненість, що вона не буде використана для політичної гегемонії.

Спрямованість на багатостороннє співробітництво доповнювалася формуванням фундаментальних двосторонніх відносин із Францією (лідером Європейської спільноти) та США (найпотужнішим членом НАТО). Німецько-французький тандем став «локомотивом» європейської інтеграції, тією віссю, навколо якої оберталася уся європейська політика з середини 1950-х рр. Сполучені Штати Америки стали військовим гарантом територіальної цілісності ФРН.

Третьою рисою зовнішньої політики Німеччини була її мирна (невійськова) природа. У 1954 р. ФРН публічно відмовилася від ядерної, хімічної і біологічної зброї та від використання військової сили як засобу політики. Символічним є те, що Бонн не брав участі у жодних військових діях у період з 1949 до об'єднання країни в 1990 р. Хоч ФРН мала найбільшу за кількістю армію серед європейських країн-членів НАТО, вона, згідно з Основним Законом, мала право лише на оборонні дії у випадку агресії країн Варшавського договору.

Останнім зовнішньополітичним аспектом Західної Німеччини варто відзначити її європоцентризм. ФРН не мала будь-якої глобальної стратегії і усі свої інтереси намагалася відстоювати через механізми Європейської спільноти та Північноатлантичного альянсу. Віссю її головних інтересів був Берлінський мур та кордон з Організацією Варшавського договору, який міг стати ареною Третьої світової війни [20].

Зважаючи на ці основні риси зовнішньополітичної стратегії ФРН у період 1949-1990 рр., із перспективою появи об' єднаної німецької держави постали декілька важливих питань. Чи не відмовиться Німеччина від прозахідної орієнтації після закінчення «холодної війни» та зникнення радянської загрози? Чи не спробує вона збільшити свою політичну вагу та повернутися в орбіту Великих держав? Також неясними були перспективи НАТО: чи буде воно збережено, або повторить долю Організації Варшавського договору?

Одразу після об' єднання уряд Г. Коля визначив 4 принципи, яких мав дотримуватися Бонн у визначенні своєї нової зовнішньої політики та політики в сфері безпеки.

По-перше, відданість інституціям, до яких Німеччина належала, насамперед Європейське Економічне Співтовариство, Організація Північноатлантичного договору, Західноєвропейський союз та Організація з безпеки та співробітництва в Європі. Цей принцип можна охарактеризувати як «самообмеження» Німеччини інституціональними рамками, покликане розвіяти побоювання щодо можливості повторення історичних помилок минулого.

По-друге, це уникнення від використання силових та військових засобів у імплементації зовнішної політики, особливо у відносинах із сусідами з Центральної та Східної Європи.

Третім компонентом стала система ініціатив, покликаних забезпечити стабільність у різних точках земної кулі: починаючи від допомоги країнами Центральної та Східної Європи у впровадженні економічних реформ та закінчуючи ініціативами щодо захисту навколишнього середовища на саміті в Ріо-де-Жанейро у 1992 р.

Четвертим принципом стала стратегія, яка б мала остаточно облишити побоювання щодо того, що Німеччина ще колись повернеться до силової політики. Підтвердженням цього кроку стало підписання Маастрихтської угоди 1992 р., яка, крім подальшого поглиблення економічної інтеграції в рамках нової організації Європейського Союзу, передбачала розробку спільної європейської політики з питань безпеки та оборони, що остаточно свідчило про відсутність якихось планів щодо відновлення об'єднаною Німеччиною своєї військової міці.

Здавалось би, ці принципи є підтвердженням тих принципів, яких ФРН дотримувалась протягом «холодної війни». Втім, на практиці вже з початку 1991 рр. Бонн почав від них дещо відходити. Важливими чинниками, які вплинули на зміну німецької зовнішньої політики, стали: по-перше, розпад блокової системи та необхідність змін на європейському континенті шляхом розширення ЄС і НАТО; по-друге, розпад Югославії та війни, які його супроводжували.

Розпад соціалістичного табору призвів до того, що на сході від Німеччини виникла велика кількість демократичних держав, погляди яких були спрямовані на ФРН, як на взірець побудови ринкової економіки та соціальної стабільності. У свою чергу, німецький бізнес бачив у країнах Центральної та Східної Європи величезний плацдарм для інвестицій і продажу власних товарів і послуг. Традиційно Німеччина була домінуючою силою у цьому регіоні, і на початку 1990-х рр. виникло побоювання, що вона намагатиметься стати не тільки економічним, але й політичним гегемоном. Свою домінанту Бонн намагався укріпити зайняттям лідируючої позиції в процесі інкорпорації Центральної і Східної Європи в політичні та економічні структури Європи, а також НАТО. Контроль за цим процесом