Доказом зміцнення такої ролі об'єднаної Німеччини в Центральній і Східній Європі стала її балканська політика. 23 грудня 1991 р. німецький уряд визнав незалежність Словенії і Хорватії, тим самим підтримавши розпад Союзної Федеративної Республіки Югославія. Париж, Лондон і Вашингтон піддали різкій критиці дії Німеччини і наполягали на збереженні в тому чи іншому вигляді єдиної югославської федерації. Втім, Німеччині вдалося відстояти свою точку зору, і незабаром Європейський Союз також визнав незалежність цих двох країн. Особлива позиція Німеччини в цьому питанні визначалася не тільки специфікою її внутрішньополітичного розвитку і тісними історико-культурними зв'язками із Словенією і Хорватією, але й геополітичними інтересами Бонна в Європі і на Балканах [21].

Під час іншої балканської кризи - війни у Боснії, Німеччина спочатку відмовилась посилати свій військовий контингент. Бонн погодився лише на фінансування військової кампанії. Але ця операція стала відправним пунктом для перегляду військової концепції ФРН. Усередині країни почалися жорсткі дебати навколо того, що добровільне обмеження на використання озброєних сил лише для потреб оборони повинно було бути переглянутим. Унаслідок цього в Білій оборонній книзі 1994 р. вперше передбачалося, що Бундесвер може проводити операції поза межами Німеччини, але вказувалося просторове обмеження - «Європа і її периферія». У тому ж році Конституційний суд Німеччини ухвалив рішення про можливість здійснення військових операцій, які не підпадають під визначення «самооборона», тим самим відкривши можливість здійснення миротворчих операцій у рамках ООН та інших організацій. Уже через 5 років, під час Косовської кризи 1999 р., Німеччина взяла безпосередню участь у військовій кампанії НАТО проти Югославії. Це стало першим використанням ФРН сили після приєднання до Північноатлантичного альянсу без мандату Ради Безпеки ООН. У той же час дискусія щодо необхідності використання збройних сил за кордоном у Німеччині не припиняється. Яскравим доказом є небажання Берліну розширювати свій контингент в Афганістані в 2009 р.

У відносинах зі своїми стратегічними партнерами зовнішня політика ФРН майже не змінилася. Із закінченням «холодної війни», здавалося б, відпала необхідність тісної трансатлантичної співпраці між європейськими країнами та США. Але для Німеччини тісні зв'язки із заокеанським партнером залишилися на першому плані - Бонн намагався довести свою вдячність за підтримку Вашингтоном ідеї німецького об'єднання, в той час як у Москві, Парижі та Лондоні цю перспективу намагалися відсунути на десятиріччя. Проголошена Дж. Бушем-старшим концепція «партнерство в лідерстві» з успіхом була реалізована на прикладі розширення НАТО -

США, та ФРН стали головними ініціаторами цього процесу. Втім, у відносинах двох країн на початку 1990-х рр. було місце і для розчарування. Насамперед, це стосувалося небажання Бонна більш активно брати участь у військових компаніях під проводом США, у війні в Перській затоці та Боснійській війні, коли ФРН обмежилась лише виділенням коштів.

Німецько-французькі відносини на початку 1990-х рр. набули нового імпульсу. Пов'язано це було з прийняттям та введенням у силу Маастрихтської угоди, яка поглиблювала європейську інтеграцію та мала посилити роль єдиної Європи на світовій арені. В цей період Франція та Німеччина висувають декілька спільних амбітних ініціатив. Першою з них стало створення спільного Європейського корпусу на основі існуючої франко-німецької бригади під французьким керівництвом, який би включав сили інших європейських країн. Ця військова одиниця мала бути підзвітною Західноєвропейському Союзу, який, у свою чергу, знаходився б у розпорядженні ЄС. Цей крок став початком створення автономних європейських збройних сил, що й досі триває. Іншою ініціативою стало створення єдиної європейської валюти - євро. Відмова Німеччини від власної валюти - дойчмарки, найстабільнішої в Європі, стала доказом того, що Бонн бачить своє майбутнє в єдиній європейській спільноті [22].

Серед інших партнерів ФРН у цей період потрібно виокремити СРСР/Росію. У 1990 р. радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим після тривалого раунду переговорів підтримало об' єднання Німеччини, і це стало поштовхом до поглиблення відносин між двома сторонами [23]. Москва була зацікавлена в німецькій економічній допомозі, і Бонн її охоче надавав. На початку 1990-х рр. ФРН бере на себе роль адвоката Росії на міжнародній арені, насамперед у відносинах із ЄС та США . Саме завдяки канцлеру Гельмуту Колю в 1997 р. «велика сімка» стала «вісімкою». В тому ж році завдяки німецькій дипломатії Москва погодилася на перший після закінчення «холодної війни» раунд розширення НАТО.

В цілому зовнішня політика Німеччини на початку 1990-х рр. зазнала незначних змін порівняно з періодом «холодної війни». Крім однобічного визнання Словенії та Хорватії, вона майже ніколи не вдавалася до односторонніх дій. Економічне домінування в Центральній та Східній Європі не призвело до політичного, навпаки, Німеччина стала одним із адвокатів інтеграції цих країн до Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу. Також Німеччина не стала піддавати сумніву свої тісні зв'язки із США та Європейською спільнотою, залишившись найважливішим трансатлантичним партнером Вашингтону та ставши разом із Францією спільним локомотивом європейської інтеграції.ЛІТЕРАТУРА

Calleo D. The German problem reconsidered: Germany and the world order, 1870 to the Present / D. Calleo. - New York, 1980. - Р. 2.

Павлов Н.В. Внешняя политика ФРГ: