Вашингтон прагнув укласти з Японією мирний договір на умовах збереження там американської військової присутності. США поспішали з підписанням подібного договору ще і тому, що в широких колах японського народу зростали антиамериканські настрої, посилювалися протести проти збереження тривалого окупаційного режиму. Командуючий американськими військами в Японії генерал Макартур в своїх донесеннях до Вашингтона особливо підкреслював, що продовження окупації «може назавжди посварити США і Японію» [4].

Знаючи про опір радянського уряду залученню Японії у військову стратегію США на Далекому Сході, в лютому 1950 року керівник дипломатичної секції штабу Макартура, згодом заступник помічника держсекретаря США, У. Себолд висловився за те, що «необхідний рішучий маневр, а саме укладення сепаратного миру з Японією без участі Росії» [5]. Цю позицію поділяли в держдепартаменті США. Сепаратний характер договору проявився і в питанні про участь в мирній конференції китайської сторони. Великобританія вважала, що на конференцію повинна бути запрошена КНР. Американці ж наполягали, щоб її місце зайняли розгромлені в 1949 році чанкайшисти, які сховалися на Тайвані.

Питання про участь КНР в процесі врегулювання з Японією розглядалося Й. Сталіним як ключове. Про це свідчать затверджені ЦК ВКП(б) директивні вказівки делегації СРСР на конференції в Сан-Франциско. У них було записано: «Делегація повинна головну свою увагу зосередити на питанні про запрошення КНР до участі в конференції». Ними також передбачалося внести на обговорення поправки з територіального питання. Радянська делегація рішуче виступила проти того, що США, всупереч підписаним ними міжнародним угодам, фактично відмовлялися визнати в договорі суверенітет СРСР над територіями Південного Сахаліну і Курильських островів. «Проект знаходиться в грубій суперечності із зобов' язаннями відносно цих територій, узятими на себе США і Англією за Ялтинською угодою», - заявив голова делегації СРСР на Сан- Франциській конференції А. А. Громико [6].

У розроблений США текст мирного договору з Японією було включене положення про те, що «Японія відмовляється від всіх прав, правооснов і претензій на Курильські острови і на ту частину острова Сахалін і прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія придбала за Портсмутським договором від 5 вересня 1905 року». Включаючи цей пункт у текст договору, Трумен і його міністри зовсім не прагнули «безумовно» виконати дані СРСР зобов' язання, як про це говорилося в Ялтинській угоді. Навпаки, є немало свідчень того, що США свідомо вели справу до того, щоб і у разі підписання СРСР Сан-Франциського договору суперечності між Японією і Радянським Союзом зберігалися.

Ідея використовувати зацікавленість СРСР у поверненні Південного Сахаліну і Курильських островів для того, щоб привнести в майбутньому розбрат між СРСР і Японією існувала в державному департаменті США ще з кінця 1944 року, тобто з часу підготовки до Ялтинської конференції. В підготовлених для Рузвельта матеріалах особливо наголошувалося, що «поступка Радянському Союзу південнокурильських островів створить ситуацію, з якою Японії буде важко примиритися... Якщо ці острови будуть перетворені на форпост (Росії), для Японії виникне постійна загроза» [7]. На відміну від Рузвельта, адміністрація Трумена вирішила скористатися цією ситуацією і залишити питання про Південний Сахалін і Курильські острови мов би «в підвішеному стані».

Протестуючи проти цього, А.А. Громико заявив, що «при вирішенні територіальних питань у зв'язку із підготовкою мирного договору не повинно бути жодних неясностей» [8]. США ж, будучи зацікавленими в недопущенні остаточного і всеосяжного врегулювання радянсько-японських відносин, прагнули саме до такої «неясності». Як можна інакше розцінити американський курс на те, щоб, включивши в текст договору відмову Японії від Південного Сахаліну і Курильських островів, в той же час не допустити визнання Японією суверенітету СРСР над цими територіями? У результаті зусиллями США створювалася дивна, якщо не сказати абсурдна, ситуація, коли Японія відмовлялася від вказаних територій ніби взагалі, без чіткого визначення, на чию користь здійснюється ця відмова. І це відбувалося тоді, коли Південний Сахалін і всі Курильські острови відповідно до Ялтинської угоди й інших документів вже були офіційно включені до складу СРСР. Звичайно ж, не випадково американські укладачі договору вважали за краще не перераховувати в його тексті поіменно всі Курильські острови, від яких відмовлялася Японія, свідомо залишаючи для японського уряду можливість пред' явити претензії на їх частину, що і відбулося в подальший період. Це було настільки очевидно, що уряд Великобританії навіть намагався, хоч і безуспішно, перешкодити такому явному відходу від домовленості «великої трійки» - Рузвельта, Сталіна і Черчиля в Ялті.

У меморандумі британського посольства державному департаменту США від 12 березня 1951 року вказувалося: «Відповідно до Лівадій- ської (Ялтинської) угоди, підписаної 11 лютого 1945 року, Японія повинна поступитися Радянському Союзу Південним Сахаліном і Куриль- ськими островами». В американській відповіді англійцям було заявлено: «США вважають, що точне визначення меж Курильських островів