За згодою і заохоченням американців глава японської делегації С. Йосіда зробив на конференції заяву, що південнокурильські острови (Ітуруп, Кунашир, Хабомаї і Шикотан) нібито «не входять до Курил і повинні бути повернені» [10]. Тим самим створювалися передумови для розгортання в Японії кампанії вимог повернення «північних територій».

Проте, вже під час Сан-Франциської конференції, а також після неї, уряд Японії не міг не відчувати серйозної уразливості обраної японською делегацією позиції. Це зі всією очевидністю виявилося при ратифікації мирного договору в парламенті Японії. Завідувач договірним департаментом МЗС Японії Кумао Нісімура 6 жовтня 1951 року вимушений був зробити в палаті представників парламенту наступну заяву: «Оскільки Японії довелося відмовитися від суверенітету на Курильські острови, вона втратила право голосу на остаточне рішення питання про їх приналежність. Оскільки Японія за мирним договором погодилася відмовитися від суверенітету над цими територіями, дане питання, у тій мірі, в якій він має до неї відношення, є дозволеним» [11].

Точніше позиція японського МЗС, а значить уряду, була сформульована К. Нісімурою 19 жовтня 1951 року на засіданні спеціального комітету палати представників парламенту Японії з питання ратифікації Сан-Франциського мирного договору, коли він заявив: «Територіальні межі архіпелагу Тісіма (Курильських островів), про які йдеться в договорі, включають як північні Тісима, так і Південні Тісіма» [12]. Таким чином, при ратифікації японським парламентом Сан-Фран- циського договору найвищий законодавчий орган японської держави констатував факт відмови Японії від всієї Курильської гряди.

1 червня 1955 року в Лондоні почалися радянсько-японські переговори про припинення стану війни, укладення мирного договору і відновлення дипломатичних і торгових відносин. Всупереч умовам капітуляції й положенням Сан- Франциського мирного договору японський уряд спочатку заявив територіальні претензії на всі Курильські острови і південну частину острова Карафуто (Сахалін). Проте незабаром у Токіо зрозуміли, що ця спроба докорінно ревізувати підсумки війни приречена на провал і приведе лише до загострення двосторонніх відносин з СРСР. Це, зокрема, могло зірвати процес прийняття Японії в Організацію Об'єднаних Націй. Тому японський уряд, продовжуючи оскаржувати належність Курильських островів і Південного Сахаліну Радянському Союзу, вирішив для досягнення згоди на даному етапі обмежити свої територіальні претензії південною частиною Курил, знову заявивши, що вона нібито не підпадає під дію Сан-Франциського мирного договору.

Прагнучи одержати підтримку цієї позиції з боку провідних держав світу, що підписали Сан- Франциській договір, у жовтні 1955 року японський уряд звернувся до урядів США, Великобританії і Франції з офіційним запитом, у якому їм пропонувалося відповісти на питання: чи «існує у вас розуміння того, що в «Курильські острови», про які мовиться в Сан-Франциському договорі, не включаються острови Кунашир і Ітуруп?» Проте підтримку своєї позиції Японія одержала тільки від свого нового союзника - США. Великобританія і Франція ж у своїх офіційних відповідях по суті відмовилися підтримати нічим не обґрунтований японський варіант тлумачення Сан-Франциського мирного договору [13].

Компромісні умови вдалося розробити тільки в жовтні 1956 року. Радянсько-японські відносини були нормалізовані підписанням Спільної декларації. Актом доброї волі стало рішення радянського уряду передати Японії розташовані поблизу від Хоккайдо острови. У декларації мовилося: Радянський Союз, «йдучи назустріч побажанням Японії і враховуючи інтереси японської держави, погоджується на передачу Японії островів Хабомаї й Шикотан за умови, що фактична передача цих островів буде проведена після укладення мирного договору».

Спільна декларація була підписана японським прем' єр-міністром І. Хатоямою фактично всупереч позиції адміністрації США, яка робила все можливе для того, щоб повна нормалізація радянсько-японських відносин, включаючи остаточне визначення лінії проходження кордону, не відбулася. Чинячи сильний тиск на кабінет Хатоями, США не зупинялися перед прямими погрозами. Держсекретар США Дж. Даллес у жовтні 1955 року в ноті уряду Японії попереджав, що розширення економічних зв'язків і нормалізація відносин із СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розробляється урядом США». Перебуваючи у березні 1956 року в Токіо, він «наказав послу США в Японії Аллісону і його помічникам не допустити успішного завершення японо-радян- ських переговорів» [14].

У кінці серпня, не приховуючи свого наміру зірвати ці переговори, Даллес пригрозив японцям, що у випадку, якщо за мирним договором з СРСР Японія погодиться визнати радянськими Куриль- ські острови, США навіки збережуть за собою острів Окінаву і весь архіпелаг Рюкю. Для того щоб заохотити японців продовжувати висунення неприйнятних для Радянського Союзу вимог, США пішли на пряме порушення Ялтинських угод. У ноті держдепартаменту США, направленій японському уряду у вересні 1956 року, було заявлено: «Уряд США дійшов висновку, що острови Ітуруп і Кунашир (разом з островами Хабомаї і Шикотан, які є частиною Хоккайдо) завжди були частиною Японії і повинні по справедливості розглядатися як такі, що належать

Японії». Далі в ноті говорилося: «США розглядали Ялтинську угоду просто як декларацію про загальні цілі країн-учасниць Ялтинської наради, а не як остаточне рішення цих держав, що має законну силу, по територіальним питанням» [15]. Тим самим американці створювали необхідну базу для висунення територіальних претензій до СРСР і розгортання руху «за повернення північних територій».

У результаті підписання СРСР і Японією Спільної декларації були створені умови