для укладання ними мирного договору. Японці «в душі» були готові на ці умови і навіть були здивовані несподіваною поступливістю М.С. Хрущова. Як визнавав згодом уповноважений представник уряду Японії на радянсько-японських переговорах 1955-1956 роках С. Мацумото, коли він вперше в ході переговорів почув пропозицію радянської сторони про готовність передати Японії острови Хабомаї й Шикотан, то «спочатку не повірив своїм вухам», а «в душі дуже зрадів» [16]. І це не дивно, адже у разі отримання островів Хабомаї і Шикотан, японці на законних підставах значно розширили б свою зону рибальства, що було для них дуже важливо.
Слід зазначити, що радянський уряд діяв у строгій відповідності з досягнутими домовленостями. СРСР відмовився від отримання репарацій від Японії, погодився достроково звільнити японських військових злочинців, що відбували покарання, підтримав прохання Японії про прийняття до ООН. Після ратифікації Спільної декларації з Москви в Сахалінську область були направлені пояснення з приводу майбутньої передачі островів Хабомаї і Шикотан під японську юрисдикцію. Одночасно підтверджувалася лінія на розгортання господарського розвитку решти островів Курильської гряди.
Однак те, що було вигідне японцям, не влаштовувало американців. США відкрито чинили опір реалізації радянсько-японських домовленостей і в ультимативній формі зажадали відмовитися від укладення радянсько-японського мирного договору на умовах Спільної декларації. Підсиливши свій тиск, США домоглися відставки кабінету Хатоями, на зміну якому прийшов проамериканский кабінет Кісі. Новий уряд став самоусуватися від переговорів про укладення мирного договору. Як «обґрунтування» цієї позиції знову були висунуті вимоги повернути Японії чотири південнокурильські острови. У заявах МЗС Японії з' явилися твердження, що нормалізація японо-радянських відносин не кладе кінець, а, навпаки, нібито допускає подальші переговори з територіального питання.
Підписання в 1960 році спрямованого проти СРСР і КНР японо-американського «Договору безпеки» ще більш ускладнило вирішення питання про лінію проходження кордону між Японією і СРСР, бо в умовах «холодної війни» на Далекому Сході будь-які територіальні поступки Японії сприяли б розширенню території використовуваної іноземними військами. Зіткнувшись із небажанням японського уряду, за спиною якого стояли США, виконувати положення Спільної декларації і розцінивши підписання японо- американського «Договору безпеки» як ворожий акт, радянський уряд заявив, що питання про територіальне врегулювання з Японією після другої світової війни вже вирішене відповідними міжнародними угодами.
Аналізуючи політику Японії відносно СРСР в роки «холодної війни», професор Каліфорнійського університету (США) Цуйосі Хасегава приходить до наступного висновку: «Зміни, які наступили в роки холодної війни, відбулися не в радянсько-японських відносинах, вони відбулася у відносинах США і СРСР, коли ці союзники в роки війни, стали ворогами, а США і Японія, які були ворогами в роки війни, стали союзниками... Мета США полягала в тому, щоб залучити Японію в свою глобальну стратегію... Навіть після отримання Японією незалежності Окінава залишалася під контролем США, американські військові бази усіяли країну. США прагнули уникнути антиамериканізму й націоналізму... Проблема північних територій дозволила вбудувати Японію в глобальну стратегію США і, відводячи японський націоналізм від себе, направити його проти Радянського Союзу.
Ця стратегія була зручна і для японських консервативних урядів... Японії був потрібен ворог для полегшення зусиль по відновленню країни після поразки у війні, досягнення незалежності, відтворення економіки, повернення в співтовариство держав, спираючись при цьому на американську військову силу в забезпеченні безпеки. І коли Японії потрібно було збільшити військову потужність, привівши її у відповідність зі своєю економічною потужністю, «радянська загроза» була вибрана як зручний привід здійснити це без ризику розколу громадської думки...
Погіршення відносин із СРСР відповідало японським національним інтересам. Японці самостійно обрали цю стратегію.
Фактично, після відновлення дипломатичних відносин із Москвою, можна сказати, що у Токіо не було як такої зовнішньої політики на радянському напрямі - тільки «політика північних територій». Проблема північних територій виконувала роль підбурювача в міжнародних відносинах на Далекому Сході. З цієї точки зору було важливо, щоб територіальна суперечка залишалася невирішеною. Звідси жорстка позиція Японії з вимогами негайного повернення всіх островів і відмова обговорювати пропозиції про передачу їй частини територій» [17].
Поділяючи думку професора Хасегави, можна стверджувати, що стосовно стану «холодної війни» проблема «північних територій» була не стільки метою японської дипломатії, скільки засобом здійснення антирадянської стратегії США. У результаті російський і японський народи стали заручниками цієї стратегії.
Відмова уряду Японії визнати цей очевидний факт, збереження стереотипів «холодної війни» створюють серйозну перешкоду для пошуку взаємоприйнятних домовленостей про умови мирного договору, тепер уже між Росією і Японією.
Слід зазначити, що Японія має територіальні суперечки не тільки з Росією, але і з Китайською Народною Республікою, з Республікою Корея. Вирішення цих суперечок за взаємною згодою сторін відкладено на майбутнє. Зараз же Японія активно розвиває з КНР і Південною Кореєю політичну, економічну і культурну співпрацю, вважаючи, що наявність територіальних проблем не повинна заважати всебічним зв' язкам з державами-сусідами. Хотілося б сподіватися, що такий підхід запанує і в японсько-російських відносинах.ЛІТЕРАТУРА
Тургиева А. Курильский узел в российско-японских отношениях (1990-2004) / А. Тургиева // Азия и Африка сегодня. - 2005. - № 4 (573). - С. 31.
Там само. - С. 32.
Материалы и документы по истории послевоенной Японии за двадцать лет. 1945-1965 гг. - Токио, 1967. - Т. 6. - С. 24 (на японском языке).
Международные