види інвалідності: внаслідок професійного захворювання або пошкодження на виробництві, внаслідок загального захворювання, та інваліди з числа військовослужбовців. У 1973 р. були встановлені надбавки різним категоріям інвалідів [8]. З 1 травня 1980 р. на 21,2 % були підвищені пенсії інвалідам Великої Вітчизняної війни III групи [9].
Значна увага приділялася інвалідам, особливо Вітчизняної війни, в галузі матеріально- побутового обслуговування. У 1970 р. центральна влада зобов'язала Ради Міністрів союзних республік, міністерства та виконкоми місцевих Рад забезпечити у найближчі роки інвалідів війни житлом; виділяти їм не менше 10 % наявних путівок у санаторії; надати пільги при користуванні залізничним та морським транспортом [10]. У 1978 р. для інвалідів встановлювалося, крім пільг при користуванні транспортом, право на безвідсоткову позичку на індивідуальне житлове будівництво та на забезпечення путівками до санаторіїв, профілакторіїв та будинків відпочинку. Інваліди І та II груп Вітчизняної війни повністю звільнялися від сплати сільськогосподарського податку, податку з будівель та земельної ренти [11]. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1980 р. «Про дальше покращення пенсійного забезпечення та матеріально-побутових умов інвалідів Вітчизняної війни та родин військовослужбовців, які загинули на фронті» встановлювала обов' язкову компенсацію інвалідам Вітчизняної війни І групи один раз в два роки, за їх бажанням, в розмірі 80 крб. замість путівки у санаторій [12]. Наразі для оздоровлення інвалідів Вітчизняної війни в системі Міністерства соціального забезпечення УРСР було п' ять санаторіїв. Постійно проводилися заходи щодо зміцнення їх матеріально-технічної бази. За 19811985 роки, наприклад, було введено в дію два санаторні комплекси на 800 місць: у містах Трускавці та Алушті. В Одеському «Салюті» було введено новий корпус на 300 місць. Це дало змогу майже в 2,5 рази збільшити число ветеранів, які відпочивали та лікувалися у цих санаторіях щорічно [13].
В країні функціонувала розгалужена мережа будинків-інтернатів, де самотні інваліди, які потребували догляду, знаходилися на повному державному забезпеченні. Ці інтернати створювали належні побутові умови для мешканців, надавали медичні послуги, забезпечували культурні потреби та, у разі фізичних та психічних можливостей та бажання інвалідів, надавали їм можливість для посильної праці у майстернях та підсобному господарстві. В умовах віддалених наслідків війни, коли залишилося багато самотніх людей похилого віку, їх утримання у будинках- інтернатах було дуже потрібною формою соціальної допомоги. Держава повністю взяла на себе фінансування турботи про тих, хто був позбавлений можливості жити у родині або потребував постійної професійної допомоги. Постійно проводилася робота з розширення мережі цих закладів, зміцнення їх матеріально- технічної бази, поліпшення обслуговування підопічних.
У 1978 р. було прийнято «Типове положення про будинок для престарілих та інвалідів», в якому викладалися основні норми та правила утворення, існування та фінансування цих закладів [14].
В коло пільг, які надавалися інвалідам, входило також забезпечення їх транспортними засобами. Індивідуальні транспортні засоби у вигляді легкових автомобілів придбавалися інвалідами за роздрібними чи спеціальними цінами, які встановлювалися Радою Міністрів республіки, або надавалися безкоштовно. У першому та другому випадках автомобілі ставали особистою власністю, хоча забезпечувалися пальним (за певними нормами) та ремонтувалися безкоштовно. Автомобілі, надані безкоштовно, не ставали власністю, а переходили у безкоштовне користування [15]. З 1981 р. встановлювався строк видачі у безкоштовне користування інвалідам війни та родинам загиблих військовослужбовців. Він становив сім років експлуатації одним легковим автомобілем «Запорожець» з ручним керуванням, а при наявності протипоказань до керування автомобілем та при відсутності протипоказань до керування мотоколяскою - п' ять років експлуатації однієї мотоколяски [16]. А з 1983 р. дозволялося інвалідам з числа робітників, службовців та колгоспників, а також інвалідам з дитинства купувати мотоколяски зі знижкою їх вартості [17].
Одним із важливих завдань соціальної реабілітації інвалідів було їх працевлаштування. Причому влада в якості мотивів для праці інвалідів висувала два аргументи: по-перше, необхідно, щоб люди, які вийшли на пенсію за станом здоров' я, продовжували бути корисними суспільству; а подруге, демографічна ситуація в Україні складалася непросто, зокрема, значного приросту трудових ресурсів не передбачалося, тому широка участь працездатних інвалідів у суспільному виробництві була досить важливою. Часто інваліди мали великий досвід та рівень кваліфікації, якого не було у молодих та здорових робітників, тому їх участь у виробництві була ще більш корисною.
У 1970-х роках спостерігалося розширення використання праці пенсіонерів та інвалідів у народному господарстві області внаслідок раніше прийнятих владою заходів. Але інваліди мали значно більші можливості для праці, тому місцева влада зобов'язувалася створити для реалізації цих можливостей належні умови у вигляді відкриття нових цехів, спеціалізованих ділянок та підприємств [18].
Підводячи підсумки, можна сказати, що радянська влада приділяла значну увагу соціальному забезпеченню інвалідів у 1960-80-х роках. Інваліди різних груп та категорій забезпечувалися різними видами протезів, автомобільним та мототранспортом, що значно полегшувало їх життя. Вони одержували пенсії, які постійно зростали, самотні інваліди мали змогу жити на повному державному забезпеченні у будинках-інтернатах. Держава опікувалася матеріально-побутовим обслуговуванням та працевлаштуванням інвалідів. Причому слід зазначити, що більшість вищеназваних послуг була безкоштовною. Але внаслідок Вітчизняної війни та недотримання правил безпеки на виробництві кількість інвалідів в області була дуже значною, а кількість пільг та привілеїв - обмеженою. Тому часто квартир, місць в інтернатах та автомобілів інвалідам просто не вистачало, вони