Десятилітній план переселення німецьких селян (1927-1937 рр.)*

Водночас, щоб запобігти відтоку та утримати частину національних меншин від подальшої еміграції з СРСР, НКЗ УСРР розробив ряд організаційних заходів по переселенню німців на східні і південно-східні окраїни РСФРР, у т.ч. у Поволжя. У 1927 р. було підраховано, що Україна має 5811630 чол. надлишків населення, яке планувалося переселити та розселити протягом 10 років по трьох зонах: перша зона - Далекий Схід, Камчатка, Сахалін та Карело-Мурман- ський край; друга зона - Сибір, Урал та Казахстан; третя зона - Крим та Південна Україна [15]. Сутність масового переміщення населення полягала, перш за все, в тому, щоб уникнути "аграрного перенаселення" та гострих соціальних конфліктів. До планових переселень з Півдня України було включено найбільш численні національні групи всіх округів Одеської губернії, до яких віднесли і німців. Про це свідчать дані таблиці 1.

Однак посуха 1927-1928 рр. і загроза голоду, нова хвиля переселення, впровадження колективізації та розкуркулення заможних господарів черговий раз порушили соціально-економічний стан німецьких колоній. Це спонукало не тільки німецькі, але й інші національні меншини самостійно шукати виходу з цього становища в еміграції з СРСР.

У жовтні та листопаді 1929 р. в деяких колоніях Високопільського, Качкарівського та Бери- славського районів Херсонської округи [16] піднімається стихійна еміграційна хвиля. Поодинокі колоністи вирушають до Москви з проханням дозволити виїзд на Батьківщину. Дуже швидко розповсюджуються чутки про те, що виїжджати з СРСР дозволяється всім колишнім емігрантам і що паспорт до Канади коштує 50 руб. [17]. Але після отримання неодноразових відмов на виїзд колоністи припинили марні поїздки до Москви та почали робити спроби виїжджати нелегально. Вони таємно, за безцінь, розпродавали майно, спішно заготовляли харчі на дорогу. Станом на 15 листопада 1929 р. з 776 дворів Високопільсь- кого району 50% ліквідували своє господарство. Загалом із 34 сільрад цього району виїхало 19% усіх родин, 50 відсотків із них вважалися заможними селянами, 30-35 - середняками і 15-20 - бідняками. Біднякам і середнякам не подобалися "п'ятиденка, заборона викладання Закону Божого в школах", заможним господарям "п'ятирічки, колективізація, контрактації та примусові засівні кампанії, що охоплять всі засіви, залишивши селян без хліба" [18].

Ситуація ускладнювалася тим, що активізації міграційних процесів сприяла міжнародна підтримка реемігрантів. Окрім цього, під еміграційний настрій німців підпали й чехи, які компактно проживали в селищі Кінський Загін Борозен- ської сільради та шведи селища Старошведське (Альт-Шведендорф, суч. Зміївка), висілок Ново- шведське (Ней-Шведендорф) і Шведська Поляна (Шведенфельд) Херсонської округи [19]. Серед них миттєво поширились чутки про те, що шведський уряд планує переселити у 1929 р. своїх колоністів до Швеції і США. У серпні 1928 р. мешканці названих поселень вирішили прискорити цей процес і подали до ВУЦВК зустрічне клопотання про дозвіл на виїзд до Швеції всіх шведських родин. Заможні господарі надавали бідним односельчанам позики, підтримували їх емоційний стан та заохочували до виїзду.

На загальних зборах Старошведської сільради 11 вересня 1928 р. селяни наголошували, що "не мають жодних претензій і нарікань до радянської влади та твердо вірять у те, що їх відпустять, адже знають, що в Швеції на них чекає на якомусь острові земля" [20].

Уряд наказує Херсонському окрвиконкому терміново, протягом двох з половиною місяців ліквідувати напружений стан у шведських колоніях та надати селянам особливу допомогу. Шведам видали кредити на фураж, виділили насіння для посіву, організували дитяче харчування, обладнали амбулаторію і хату-читальню. Крім цього, райвиконкоми роздали тисячу пудів пшениці, яка була надіслана у вигляді допомоги Шведським Червоним Хрестом [21]. Та, не зважаючи на всі зусилля, еміграційний настрій не вдалося зняти. Спеціальному уповноваженому, після двох з половиною місяців напруженої агітаційної роботи, вдалося переконати відмовитися від виїзду лише 22 особи [22].

Радість переповнила серця колоністів 25 лютого 1929 року, коли РНК УСРР надіслала телеграму, у якій повідомлялося про надання дозволу на виїзд. Колективну заяву відразу ж підписало 492 особи. Та лише в червні, подолавши всі адміністративні перешкоди, пов'язані з наданням паспортів і віз, вони виїхали до Швеції [23]. У поселеннях залишилася невелика група малозабезпечених сімей. Не у всіх реемігрантів добре склалося життя на прабатьківських землях Швеції. У 1930-1931 рр. дехто з них навіть повернувся на землі "малої батьківщини" - Херсонщини [24]. Оскільки зворотній рееміграції шведів радянська влада надавала великого політичного значення, то всіляко їм допомагала.

Варто зазначити, що до еміграційного настрою колишніх іноземних колоністів долучилися й українські та російські селяни. Державно- партійне керівництво сприйняло їх бажання емігрувати як скерований рух проти політики та заходів радвлади на селі. Голова Херсонського окрвиконкому Синяков зобов'язав голів Снігу- рівського, Качкарівського, Високопільського, Бериславського, Скадовського і Горностаївсько- го райвиконкомів розгорнути систематичну активну масово-роз'яснювальну роботу серед мешканців районів, розподіляючи їх на невеликі групи по 15-20 чоловік [25]. У села спішно направляють досвідчених пропагандистів. Для більш переконливої агітації на регулярні сходи селян запрошували бідняцько-середняцьких активістів із суміжних сіл і навіть колоній. Вживаються заходи по недопущенню руху ходоків до Москви. Окружкоми переключають увагу бідноти і середняків на участь у колективізації господарств, пожвавлюють роботу нацсільрад,