Винятком були німецькі колоністи. Вони з недовірою сприймали всі заходи та були налаштовані більш рішуче. Тому раніше розпочате організоване переселення заможних німецьких господарств у Поволжя продовжувалося. 31 серпня 1929 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли спеціальну постанову "Про раціоналізацію техніки і методів роботи по переселенню" [26]. Для закріплення переселенців на місцях було застосовано так званий гніздовий метод переселення. Направлення видавалися попередньо відібраним у плановому порядку колективам (гніздам), які могли дати найкращий господарський результат. Відбір переселенського контингенту проводився з врахуванням класових, майнових і виробничих характеристик. Заможних "міцних" господарів, хоча й попереджали про складні умови проживання, але заохочували до переселення пільговим проїздом до місця поселення, звільненням на 2-3 роки від податків, а головне - наданням 2-3 га землі. Сільради вели суворий облік переселенців. На кожну переселенську сім' ю заводилися сімейно- майнова (переселенська) картка, яка ставала своєрідною формою посвідчення особистості для одержання переселенського білету. Самовільним переселенцям замість цього документу видавали другий екземпляр сімейно-майнових карток, перший з надписом "самоволець" пересилався в РНК [27]. Вони втрачали право на будь-які пільги. Так територія СРСР поступово перетворювалася на єдиний трудовий табір, де кожний знаходився під абсолютним контролем держави.

Варто зазначити, що одночасно з офіційно дозволеним добровільним переселенням із південних округ проводилося й примусове виселення розкуркулених німецьких сімей у північні і північно-східні райони СРСР. 27 березня 1929 р. на засіданні оргбюро ЦК КП(б)У була прийнята постанова про необхідність виселення протягом весни колишніх поміщиків-німців з Миколаївської та інших округ [28].

Отже, перехід до нових принципів регулювання господарського і культурного життя у 2030-х був лише тимчасовим поворотом у покращанні суспільно-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Брак знань та досвіду державного управління позначалися на методах керівництва країною. Негативні наслідки цього не примусили довго чекати. Побоювання німецьких господарів не були безпідставними. Ейфорія від національно-культурного піднесення закінчилася разом із примусовою колективізацією та голодом 1932-1933 рр., від якого на Миколаїв- щині та Херсонщині померло до 1000 німців [29]. Партійне керівництво довгий час "не помічало" голоду, приховувало його масштаби і відмовлялося від міжнародної "гітлерівської допомоги". Кошти, що надходили з-за кордону, переадресовувалися на користь Міжнародної організації допомоги революціонерам (МОДР).

Передвоєнні роки ввійшли в історію українських німців Півдня як роки примусової міграції та репресивних акцій. За підрахунками М. Ши- тюка, було репресовано понад 10 тисяч німців. За кількістю втрат (понад 25 тисяч чоловік у період Великого терору) німці посідають третє місце, пропускаючи в трагічному переліку лише українців та поляків [30].

До репресивних передвоєнних акцій, спрямованих проти німців, слід віднести і рішення про їх депортацію за межі України. У листопаді 1935 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про переселення польських та німецьких господарств з прикордонної смуги", у якій ставилося завдання переселити навесні 1936 р., "головним чином за кордони України", 6-7 тис. господарств, що чинять опір. У 1937 р. з Одеської області було депортовано 5 тис. німецьких родин "антирадянського" та "фашистського активу" [31]. Виселення німців з південних областей узгоджувалося із загальносоюзною акцією щодо греків, вірмен, татар та циганів. Наступний етап депортації, а по суті, заслання німців та інших "шкідницьких" націй на місця нового "поселення" до Казахстану та у віддалені місця Союзу, розпочався у 1939 році після приєднання Західної України до складу УРСР. Погіршення відносин СРСР з Німеччиною та Польщею посилили антинімецьку пропагандистську кампанію, позначилися на упередженому ставленні радянських владних структур до німецького населення. Під гаслами боротьби з "контрреволюційною фашистською діяльністю" акції виселення проводилися швидко й організовано. Ще більш жорстких форм примусове виселення набуло після 3 серпня 1941 року, коли Сталін віддав розпорядження своєму заступникові: "Товарищу Берия. Надо выселить с треском. И.Ст." [32]. Остаточно завершити цю планову операцію в південних округах не вдалося в зв'язку з наступом фронту.

Загалом, сталінська колективізація, голод, ліквідація національних адміністративно - територіальних одиниць (1938 р.) призвели не лише до деформації економічного укладу життя, позбавили прийнятних для компактних національних поселень важелів управління, але й зламали будь-який опір, спричинили депресивний стан серед німців. Про це, зокрема, йшлося в окупаційних звітах про настрій у німецьких колоніях: "Фольксдойче ніде не співали пісень і не брали участі в театральній самодіяльності" [33].

Неоднаразові адміністративно-територіальні поділи 1932-1939 рр., фальсифіковані переписи населення 1937 р., 1939 р. ускладнюють точність підрахунків чисельності тогочасного німецького населення в південному регіоні та домінуючу складову міграційних факторів у даному процесі. Згідно з маловідомими даними перепису 1939 р. у Миколаївській області проживало 41,6 тис. німців, Херсонській окрузі - 19,2 тис. [34]. У такому разі їх чисельність, порівняно з даними перепису 1926 р., не зменшилася, а навіть збільшилася. Ці дані аж ніяк не могли відповідати дійсності. Історичні факти свідчать, що протягом 1920-х - початку 40-х років внаслідок еміграційного, добровільного переселення, вимушеної міграції та депортації, голоду і репресій чисельність німецького населення краю невпинно зменшувалася. Тогочасні анормальні методи управління народонаселенням завдали