В.М. Мороко

ЗАКОРДОННІ ОРГАНІЗАЦІЇ РОСІЙСЬКИХ АНАРХІСТІВ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

У гострій соціально-політичній і національно-визвольній боротьбі на теренах Російської імперії, що розгорнулася відразу після падіння монархії Романових, анархізму судилося відіграти певну роль. Це особливо стосується Півдня України з його потужним селянським повстанським рухом. Як відомо, Н. Махно і його соратники, послуговуючись ідеями анархізму, намагалися знайти свій, особливий, шлях соціального визволення краю.

Ідеї анархізму в Російську імперію в цілому і в Україну зокрема почали активно просочуватись за 15 років до того з-за кордону, де розгорнули діяльність російські емігрантські організації. Анархізм тоді проходив у Західній Європі і Північній Америці інкубаційний період свого розвитку, що завершився "походом у Росію". Походом до певної міри результативним. Повертаючись до витоків махновського руху, згадаємо, що гуляйпільскі анархісти розпочали діяльність під впливом однодумців із Катеринослава та Одеси. Організації ж останніх, і про це мова йтиме нижче, були утворені емігрантами. Пізніше в Бутирській в'язниці ідейним вчителем Н. Махна став П. Аршинов, який "власні університети" пройшов у Франції.

Отже, роль еміграції у становленні анархістської гілки визвольного руху в Росії безперечна. Однак, попри це, конкретна робота анархістських організацій за кордоном залишається недослідженою. Досі не маємо навіть окремої статті з проблеми. Лише поодинокі факти з життя еміграції зустрічаємо в публікаціях з історії російського анархізму в цілому. Відразу ж підкреслимо, що й сам анархізм, як явище суспільного життя дореволюційної Росії, теж на серйозному науковому рівні досліджувався незадовільно.

Першу спробу узагальнити історію анархістського руху знаходимо у статті Б. Горева у багатотомному фундаментальному збірнику "Общественное движение в России в начале ХХ века" [1.-С.475-495]. Проект здійснювався під редакцією відомих діячів визвольного руху Л. Мартова, П. Маслова, А. Потресова і відображав соціал-демократичну оцінку анархізму. До позитиву названої публікації віднесемо те, що її автор дав побіжний огляд закордонної діяльності анархістів.

Подальша література з історії анархізму припадає на 20-ті - початок 30-х рр. Вона серйозно втрачає у зв'язку з цілевим спрямуванням на "послідовне розвінчання партією більшовиків неспроможності ідеології і авантюризм тактики анархістів". Роботи цього періоду мають не стільки науковий, скільки прикладний політико- ідеологічний характер. Одні автори, як от Я. Яковлев, вважали, що історія анархізму починається по-суті лише з весни 1918 р. [2], інші хоча й розглядали більш ранній період, але обмежувалися загальними даними. Діяльності еміграції вони не торкалися, або майже не торкалися. Показовим у цьому плані можна вважати невеликі книги вже згадуваного Б. Горева, а також М. Равич-Черкасского [3; 4].

Оскільки вважалося, що на початку 30-х рр. анархізм остаточно подолано, то й дослідження проблеми практично припинили. У 1969 р. В. Комін опублікував курс лекцій з історії анархізму для студентів історичного факультету Калінінського педагогічного інституту. У вступі автор зазначив: "Останні два-три десятиліття у нашій радянській історичній літературі про анархізм не було написано жодного слова" [5.-С.6]. Заява занадто категорична. Не було монографічних досліджень, але зрідка з'являлися окремі статті. Однак, якщо мати на увазі збагачення історіографії чимось новим, то точка зору Коміна була абсолютно слушною.

Не випадково і в 70-80-і рр. в історіографічних оглядах, за відсутністю інших обов'язково виділяли статтю А.Щепкіна, надруковану в провінційному збірнику у 1958 р. Між тим в ній знаходимо лише загальновідоме, а щодо емігрантських організацій, то вони не згадувалися взагалі [6.-С.18-35].

Впадає у вічі, що зміст публікацій, між якими відстань у півстоліття (наприклад, Равич-Черкасского й Коміна), майже тотожні. У них один і той же набір даних, не збагатилася і джерельна база.

Істотно ситуація не змінилася і в подальшому. Спостерігалися лише певні кількісні зрушення. Виходили монографії, але присвячені вже не історії анархізму, а боротьбі з ним більшовиків [7; 8; 9]. Коли у 90-ті рр. з'явилась можливість для незаангажованих досліджень, відсутність публікацій, що давали б нове, виправдовували об'єктивними обставинами.

Загальноприйнятою залишалася точка зору, згідно з якою джерельна база проблеми обмежена і взагалі давно вичерпана. Той же Комін у свій час писав: "Крім періодичної літератури й деяких книг вони (анархісти. - Авт.) не залишили жодних слідів своєї діяльності" [5.-С.7]. Пояснював він це зневажливим ставленням радикальних революціонерів до документів.

Але, знову ж таки, В. Комін дещо гарячкував. Дійсно, важливими джерелами залишаються періодичні видання різних анархістських груп і течій. Зауважимо, переважно закордонних. Але є й архівні матеріали. У Державному архіві Російської Федерації зберігається не лише особистий фонд П. Кропоткіна, але й листування патріарха анархізму, інших діячів цього напрямку, документи і матеріали, що дозволяють скласти цілісну картину життя закордонних груп анархістів. І досі майже не використовується фонд архівного зберігання бібліотеки Російського незалежного інституту соціальних і національних проблем.

Архівні дані доповнюють документи, спогади, що публікувалися в суспільно- політичних журналах 20-х рр. ("Каторга и ссылка", "Летопись революции" тощо). Нарешті, нові документи побачили світ вже наприкінці 80-х - 90-ті рр. Серед них виділимо публікацію щоденників П. Кропоткіна [10].

Російська політична еміграція на суспільно-політичне життя в імперії помітно впливала вже в останній третині ХІХ ст. Це у повній мірі стосувалося й анархістів. За кордоном - у Європі (Англія, Франція, Швейцарія) і Північній Америці (США, Канада) діяли емігрантські центри, які прагнули поширити свій вплив на Росію.