тільки завдасть шкоди Великій Британії [14, с.495-496]. Незважаючи на це, у червні відбувся другий дипломатичний демарш Великої Британії, Франції та Австрії у Петербурзі. 17 червня Велика Британія та Франція, а 18 червня Австрія направили ноти з шістьма пунктами та пропозицією перемир'я уряду Росії [4, с.126]. 27 червня три ноти були передані російському уряду [15, с.64]. У них три держави рекомендували Росії наступне:
проголосити в Польщі повну та загальну амністію, не ставлячи її в залежність від закінчення повстання;
скликати представницькі збори в Польщі відповідно до Конституції 1815 року;
дарувати Польщі місцеву автономію;
увести повну та необмежену свободу віросповідання та забезпечити права католицької церкви;
ввести польську мову в якості офіційної в усіх установах у Царстві Польському;
видати задовільні для поляків правила про рекрутські набори у Царстві.
Крім того, Росії пропонувалося укласти перемир'я з поляками та погодитися на конференцію держав-учасниць Віденського договору 1815 року для обговорення способів проведення в життя зазначених шести пунктів [3, с.225]. На час скликання і завершення роботи конференції воєнні дії в Польщі мали бути припинені, причому повстанці мусили зберегти зайняті ними на той момент території [1, с.289].
З приводу нових вимог трьох держав посол Непір заявив голові російської дипломатії Горчакову наступне: "...їх ні в якому разі не варто сприймати серйозно, вони є лише гуманною маніфестацією, до якої Велика Британія приєдналася для того, щоб задовольнити бажання Франції та англійської суспільної думки". Він підкреслив, що насправді Велика Британія не має жодного наміру діяти, що ноти не будуть мати ніяких подальших наслідків для Росії. Одночасно російський посол у Великій Британії Бруннов був викликаний у Форін офіс, де йому дали зрозуміти, що Велика Британія аж ніяк не чекає від Росії прийняття висунутих до неї вимог. Проте російському уряду було рекомендовано не відповідати на них повною відмовою. Велика Британія чекала від Росії, що вона буде затягувати переговори з державами доти, поки обстановка не дозволить зняти польське питання з порядку денного [1, с.292- 294]. На думку автора, це свідчить про те, що Велика Британія вела подвійну гру проти Франції. Уряд лорда Пальмерстона бачив, що Франція рішуче налаштована проти Росії. Він використовував це, щоб якомога більше втягнути Францію в конфлікт з Росією.
Події розгорталися за англійським сценарієм. Одразу після другого дипломатичного виступу проти Росії Франція запропонувала Великій Британії та Австрії підписати угоду про наміри трьох держав у випадку відмови Росії від їхніх вимог або провалу майбутньої конференції з польського питання [2, с.241]. Але уряд лорда Пальмерстона не планував брати участь у війні з Росією, тому 22 червня на своєму засіданні вирішив відхилити французьку пропозицію, яку міністри розцінили саме як спробу Франції втягнути Велику Британію у війну з Росією. Щоб відбити у Франції всяке бажання до представлення Великій Британії подібних войовничих проектів, 5 липня послу Коулі було наказано повідомити французькому уряду, що Велика Британія не збирається воювати з Росією через Польщу взагалі, "якою би не була симпатія на користь поляків англійської суспільної думки" [4, с.127]. Австрія також відкинула можливість своєї участі у війні проти Росії [1, с.315].
Таким чином, дві з трьох союзних держав виявилися не готовими використовувати проти Росії будь-які методи, крім дипломатичних, у випадку відмови Росії від їхніх вимог. Рішуче діяти проти Росії самотужки Франція не могла. Перед урядами трьох держав нависла загроза принизливої дипломатичної поразки. Їм залишалося сподіватися, що Росія погодиться на їх вимоги. Ситуація, яка склалася на той момент, була охарактеризована лордом Пальмерстоном у його листі до голови Форін офіс наступним чином: "або війна, або приниження" [4, с.128]. Але на відміну від Великої Британії, яка була готова до "приниження", бо не збиралася воювати, Франція до нього готова не була. Її керівництво та особисто імператор Наполеон III відчули себе зрадженими, насамперед їх союзниками - англійцями [1, с.317].
Вже в кінці червня Росія різко та категорично відхилила усі вимоги держав і заявила, що польське питання - це внутрішня справа Росії [7, с.486]. Крім того, російський уряд запропонував скликати конференцію держав, які у свій час розділили Польщу, тобто Росії, Австрії та Пруссії. Тим самим Великій Британії і Франції було недвозначно дано зрозуміти, що польське питання їх абсолютно не стосується [8, с. 150]. Австрія відхилила російську ініціативу і запропонувала скликати конференцію за участю Великої Британії, Франції, Австрії та Росії. Тепер вже Велика Британія та Франція висловилися проти цього [1, с.316-317].
Щоб хоча б частково врятувати свій престиж, Франція запропонувала відповісти Росії ідентичними нотами, які б покладали на неї усю відповідальність за напружений стан справ, що склався на той час в Європі, і тим завершити дипломатичні дії проти неї [2, с.268]. Як наслідок, у першій половині серпня Велика Британія, Франція та Австрія окремо надіслали до Петербургу ноти з ідентичним закінченням. У нотах виражався жаль з приводу відмови Росії від червневих рекомендацій держав і покладалася відповідальність на неї за продовження повстання. Наприкінці нот містилося попередження, що продовження повстання може призвести до важливих наслідків для Росії [1, с.316- 317]. Французька нота, крім того, засуджувала політику Росії та повідомляла, що, зважаючи на те,