К.А. Черевик

ПОЗИЦІЯ АНГЛІЇ У СХІДНОМУ ПИТАННІ 1875-1878 рр. ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА

ПОЛІТИКИ "БЛИСКУЧОЇ ІЗОЛЯЦІЇ"

Друга половина XIX ст. у міжнародних відносинах характеризується ключовою роллю Англії, матеріальні ресурси та могутність якої посилювали її впливовість. В історіографії зовнішньополітичний курс Англії, що проводився у цей час зарубіжні та вітчизняні історики пов'язують з поняттям "політика "блискучої ізоляції".

Дослідники вбачають "блискучість" цієї політики у тому, що Англія була на той час наймогутнішою державою світу, й могла вільно проводити свою зовнішню політику, спираючись на власні сили. Поняття ж "ізоляція" вченими розглядається як небажання Англії мати довгострокові зобов'язання перед іншими державами, тому за весь цей період вона не уклала жодної тривалої угоди, не входила до жодного блоку чи союзу держав [1]. Ці принципи були тим засобом, за допомогою якого, на думку англійських правлячих кіл, Англія могла забезпечити свій подальший розвиток як колоніальна держава [2].

Історія англійської зовнішньої політики другої половини XIX ст. розглядалась у досить великій кількості робіт вітчизняних і зарубіжних вчених. Європейська політика Англії подавалась або як складова частина європейських міжнародних відносин XIX ст., як у працях Д. Тейлора [2] і А. Дебідура [4], або досліджувалися передусім її африканський та азіатський аспекти, наприклад у роботах Е. Галеві [5] та І. Галкіна [6].

Однак і на сьогодні залишаються дискусійними проблеми хронологічних меж політики "блискучої ізоляції", визначення її початку, періодизації.

Так, у радянській історіографії переважно вважалося, що політика "блискучої ізоляції" проводилась протягом другої половини XIX ст., тобто починалась після Кримської війни [1]. Але деякі з дослідників, наприклад С. Захаров, вважали, що політику "блискучої ізоляції" було започатковано діяльністю уряду Солсбері, тобто у 80-х роках XIX ст. [3].

Потребує подальшого дослідження питання про характер політики "блискучої ізоляції" - світовий чи регіональний, співвідношення та роль у ній колоніальних та європейських інтересів.

Щодо Європи, дослідники погоджувались з тим, що головною рисою англійської зовнішньої політики було бажання зберегти політичну рівновагу на континенті і при цьому надавати перевагу дипломатичним методам. Але залишається невизначеним, чи європейський напрямок політики "блискучої ізоляції" представляв єдиний комплекс, чи був реакцією на окремі європейські події. Важливими для наукової реконструкції є і питання про ставлення до зовнішньополітичного курсу англійського суспільства, тобто різних класів, опозиції, окремих політичних діячів, їх вплив на його реалізацію.

Мета даної статті - розглянути політику Англії під час загострення так званого Східного питання у 1875-1878 роках, з'ясувати, які фактори її визначали, яким методам при її реалізації надавалась перевага - дипломатичним чи військовим, а також зробити спробу визначити, чи можна назвати зовнішньополітичну діяльність Англії в Європі цього часу складовою частиною політики "блискучої ізоляції".

У сучасній науці є багато визначень Східного питання, але зміст їх пов'язаний з Османською імперією та боротьбою великих європейських держав навколо неї. Історіографія Східного питання висвітлювала його або як боротьбу між Заходом і Сходом, що почалась після захоплення турками столиці Візантійської імперії Константинополю у 1453 р. як це робив М. Данилевський [7], або як боротьбу за вплив на Туреччину великих європейських держав після Віденського конгресу 1815 року (роботи А. Дебідура [4] і Д. Тейлора [2]), або розглядалася як прояв традиційного протистояння Росії і Англії, наприклад у дослідженнях М. Тодорової [8] і В. Віноградова [9]. Отже, саме Східне питання, достатньо ґрунтовно вивчено істориками, але позиція Англії щодо нього набагато менше привертала увагу істориків.

У другій половині XIX ст. Східне питання продовжувало залишатися однією з ключових проблем європейської політики. Після подій Кримської війни для європейських політиків і, насамперед, англійських, стало остаточно зрозуміло, що Османська імперія на грані свого розпаду, тому питання стоїть про контроль над нею з боку великих європейських держав [10.- С.113].

Безпосередньо зацікавленими у Східному питанні у період, що розглядається, були три держави: Росія, Англія і Австро-Угорщина. Треба відзначити, що кожна з держав розуміла Східне питання по-своєму, мала свої інтереси у регіоні і плани його розв'язання. Оскільки інтереси трьох держав значно різнилися один від одного, тому їх зіткнення було неминуче. Основними стали протиріччя між Англією та Росією. Серед трьох держав Австро-Угорщина у Східному питанні займала найбільш помірковану позицію і віддавала перевагу спостереженню за суперниками, щоб у разі потреби домовитися з переможцем на свою користь [ 11 .-С.551].

Росія, як православна країна, використовувала той фактор, що у складі мусульманської Османської імперії, у її європейських володіннях, знаходились слов'янські народи, яких нещадно пригнічували турки. Царизм вважав своєю місією об'єднання всіх слов'ян під російським скіпетром. Але Росія разом з тим була азіатською державою, і тому малоазіатські володіння Туреччини теж її дуже цікавили. Крім того і в інших частинах Азії - Ірані, Афганістані, Індії - російські інтереси стикалися з англійськими [10.-С.113]. Традиційна політика Лондону щодо Туреччини, а саме доктрина єдності і територіальної недоторканості Османської імперії, яка почала формуватися ще з кінця 80-х роках XVIII ст. і остаточно визначилась у 30-ті роки XIX ст., була спрямована на стримування та нейтралізацію будь-яких спроб Росії вирішити долю володінь Османської імперії на свою користь [8.-С.48].

Ще більше ускладнювала ситуацію та обставина, що Росія внаслідок захоплення Константинополю та чорноморських протоків не тільки виходила